На вулиці сніг,так холодно й дуже пізно
Вертаюсь додому,в останній тролейбус сідаю
Затор на дорозі,години ще дві так стояти
Дивлюсь у вікно і мрію про чашку чаю.
Напроти сидить незнайомець,доволі гарний
У синіх штанях,стильній куртці ,а шапки немає
В руках телефон,можливо чекає на звістку
А сніг собі далі невпинно усе замітає.
Раптово дзвінок,розмовляє по телефону
Й таким симпатичним мені уже не здається
Відкрив свого рота,й за раз зіпсував весь образ
Так грубо говорить,до того ж іще й сміється.
Хотілось спитати "Не соромно тобі хлопче?"
Як потім згадала,що це так бабуськи кажуть
Напевно щоб час вдвічі швидше йшов у дорозі.
Хай краще сидять і шкарпетки тихенько в'яжуть
Тим часом юнак вже сховав телефон у кишеню
А за вікном був один з винуватців затору
Жовтий автобус загруз в кучугурі сніжнім
Із місця не зрушив,хоч чутний був рев мотору
Хлопчина вже також побачив сумну цю картину
І знов зіпсував мою думку про нього самого
"Це ми через нього волочимось довго і нудно?"
...Якби ж то усе було через нього одного
Але мій язик,це також моя проблема
"Який грубіян ти"-не втрималась і сказала
Здавалось що зараз далеко мене він відправить
На диво цього разу я таки не вгадала
Він глянув на мене,у відповідь лиш посміхнувся
Не так як до цього,а лагідно,навіть мило
Сказати по правді,я навіть занервувала
І очі свої засоромлено опустила
Ми майже не зрушили з місця,хоч стільки стояли
Водій відкрив усі двері,хто хоче виходить
Можливо й мені піти пішли,але так далеко
А з іншого боку прогулянка не зашкодить
Я бачу хлопчина підвівся й напнув капюшона
І я вже піду,бо так можна до ранку сидіти
Намотую шарф,натягаю на очі шапку
Не хочеться тижнями потім сидіти й хворіти
Забула додати,що я людина незграбна
Упасти,зламати щось у мене вийде відмінно
Сьогодні я мала ще раз собі це довести
Вийшла з тролейбусу,впала,здається розбила коліно
Я збрешу якщо вам скажу,що це зовсім не боляче
Так хочу підвестися,ще й клята метіль заважає
Мене вже навколо усе почало дратувати
Аж раптом мене хтось бере та з землі підіймає
І тут мені зовсім,ну зовсім незручно стало
Бо мій рятувальний-той самий сидячий напроти
І знов його усмішка,о Господи що ж робити
Не вечір,а одні неприємності і турботи
"Все добре? Не боляче? Дай допоможу!"
Я тільки кивнула,бо сил не було щось казати
Під руку він взяв мене,йшли ми собі повільно
Він став мені щось про себе розповідати
А я весь цей час думала- от дивина
Здається що грубий,але чомусь такий добрий
Хіба таке можу бути в одній людині?
Ніби злий персонаж і в той час лицар хоробрий
Дійшли ми до мене додому,вже дуже і дуже пізно
Дрімають замерзлі машини в снігу собі тихо
Звичайно,сказала йому я слова подяки
Він відповів,що з кожним трапляється лихо
А потім пішов.Заходжу я до квартири
В першу чергу перевдягаюсь і роблю чаю
В думках-хлопця посмішка ,а на серці незрозуміло
Сподіваюсь що я його знову колись пострічаю
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431696
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 15.06.2013
автор: Bubinka