Не пиши,не лікуй.Вже обмацує пам"ять нам душу,
Вже тримає в руці,наче келих п"янкого вина.
Я нікого,ніколи любити себе не примушу,
Я погоджуюсь з тим,що напевно я зовсім чудна.
Я зберу всі слова,що колись прозвучали в признанні.
Я зберу з всіх століть,я зберу із найкращих всіх книг.
Не збагну одного-не побачу в очах здивування...
Хіба Ваші серця з нерозтоплених,вимерзлих криг?!
Хіба краще кохання-модельна лиш зовнішність,гроші?
Почерствіли так душі,що камнем у грудять стають.
Я не кажу,що в світі вже зовсім немає хороших,
Що останню сорочку нікому вже не віддають.
Я одного не можу ніяк до кінця зрозуміти:
Як кидаються хлібом,як звикли до всяких чудес.
Як можливо душою до вищих небес не летіти...
Як забути:Христос же на небо вознісся...Воскрес...
Що відсутність проблем Вас втомила,так хочеться свята.
Ви забули,що з крихтоньки днів Бог складає життя.
Ви забули-Христа на Голгофі нещадно розп"ято...
Як смиренно він хрест ніс до того самого кінця.
Вам занадто так втомлює звична,щоденна буденність.
Піднімаєте Содом,Гомору?..Будуйте Моав!
Хай у душах панує молитва,від неї блаженність,
Що Господь так багато і кожному в душеньку дав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428089
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.05.2013
автор: Відочка Вансель