Ми з тобою, здається, чужі,
Зовсім-зовсім, як тільки буває.
Кажуть, вічність не має межі,
І що з часом усе забуваєш.
Кажуть, відстань усе забере,
І що можна у комусь втопити
Своє серце, що знає тебе,
Що зуміло тебе полюбити.
Кажуть, віра врятує усіх.
Досить, люди, доволі брехати!
Що за демон тобі допоміг
Мою душу отак розтерзати?
Що за ангел тоді поєднав
Нас з тобою отак необачно?
Як тоді ти мене цілував!...
Я не знала, що ти – це палач мій.
Знаєш, зараз я зовсім не та.
А побачу тебе й відчуваю,
Як у грудях, десь біля хребта,
Серце ребра тихенько ламає.
Скільки часу пройшло від тоді,
А при зустрічі кисню бракує.
Ми з тобою ще більше чужі,
«Нас», напевно, уже не існує.
27.05.2013 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427816
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.05.2013
автор: Альбіна Кузів