Лісові меланхолії поросли між ребрами,
тріскають сухі галузки по черзі.
І ті останні прорізи сонця смертного
торкають зволожені очі. Це дещо
двояко блукати сонливою
у тілі, обрамленому листовинням...
Порухи дня звивають коренем
під стовбуром нічної синяви. Тиша.
В мені занадто багато простору,
ковтки, мов дріб'язки - дно витрушують.
Я бачу, як ситими ходять інші.
В задусі. Кожного дня в задусі...
Не пийте більше повітря, схлипую...
Бо справді мало. І ця вичерпність
синхронно водить моїми нетрями
собі залежних.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427593
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.05.2013
автор: Іванна Шкромида