Карантин розрахований на тиждень дивним чином перетворився на цілий місяць. Ніколи не могла подумати, що лікування душевних порізів може одягнутися у в’язаний светр із задовгими рукавами, довжину яких маєш корегувати, розпускаючи щоразу все нові рядки ниток. Поволі светр, який отримував свою звичну, буденну форму перетворювався на другу шкіру, яка ніжилася під кволими променями зціленої душі. Книги… Музика…. Слова… Мовчання… Вірші… Роздуми… Перелік безтілесно-матеріальних гостей мого періоду карантину можна продовжувати досить довго. Подекуди важко було вловити їх імена, коли безликі обличчя прошмигували повз мої зіниці, шарпаючи залишки надії. Алергія на людей та загострення зневіри продовжувалися. Холерична картина душевного захворювання доповнилася дощами за вікном, коли йдучи додому обличчя вмивалося холодними потоками, джинси ставали важчими від самотніх крапель, все дужче притягуючи тонке тіло до землі, так ніби хотіли схилити коліна у покірній згоді перед обличчям долі. Люди, слова яких я жадібно всотувала щоденно перетворилися на тіні спогадів, які лишають по собі усмішки, тихий сум та оманливу надію. Можливо варто розфарбувати цю надію у весняно-літні фарби, повернути її у свій світ сірості, алергії, яка викликає краплини на очах та тремтіння анемічних рук. Ніхто нікуди не зникає, не стирається помахом часу і не втрачається через банальні періоди загострення хронічної душевної втоми. Все лишається на своїх місцях, змінюються тільки час, відстані між душами та відтінки. Проте карантин поволі починав себе вичерпувати. Одужання було на ганку моєї душі…
Одужання….. Вчора посміхалася, дихала вільними думками та літала у снах. Сьогодні червоні змії-артерії звивалися на полотні зіниць, впиваючись тонкими іклами у тонкі вії, балансуючи у потоках солоних горошин. Нещодавно тримала сірі хмари на долонях, змиваючи з них зашкарублий наліт самотності, егоїзму з ледь вловимими для очей плямами від образ. Нині мої груди роздирає кашель. Шалений…… Нестримний… Нахабний…. Його руки роздирали на шматки кожну клітину. Хрипи моїх спогадів. Вони виривалися назовні, прагнучи нагадати про своє існування. Сьогодні кашель-спогад повернувся, улесливо посміхаючись, приховуючи істинний сенс свого раптового повернення. Після мого приїзду з міста, яке ховається у шатах бруківки, голос душі почав хрипнути від болю, розчарування та зневіри. Віра, яка жила на перехрестях думок, втратила свій орієнтир, заплуталася у закапелках і налякано забилася у куток старого подвір’я, ховаючи обличчя у стертих долонях. Куди йти далі? Вірити? Боятися людей та їх слів? Перетворитися на наївну діряву істоту, яка пропускає крізь щілини душі сказані слова, прожиті і емоції? У той момент моя душа була суцільною прірвою, у якій зникали почуті слова, прожиті без емоційно-безликі дні, які стрімголов потопали у темряві. На краю бездонної темряви стійко лишилися стояти втома, егоїзм та розпатлане серце. Ним погралися, висміяли та забули у пилі буденного життя. Проте чомусь згодом згадали, що десь там у пилу, бруді та брехні було щось загублено. Проте що?? Думки намагалися пригадати, що ж таке дрібне лишилося саме там…. З часом кроки віднайшли той прихисток загубленої дрібниці, однак надто пізно схаменулися. Проте…. Навіть така дрібниця як чиєсь серце може реінкарнуватися , отримуючи квиток у нове життя.
Цікаво, чого ж очікують від мого оновленого серця?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427140
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.05.2013
автор: філософ