Коли зорі посипались з неба,
Діамантами трави обвисли.
Аж прозорий, блідий, як амеба,
Місяць повис коромислом.
Від страху, чи від сорому може,
Зблід, на обличчі змінився.
Бо на нього, з-за обрію, схоже,
Сонце сходить,вже край появився.
Тільки край, а пів неба палає,
Місяць в полум’ї тому блідніє.
Він, як марево, в небі щезає,
А небо вже ген пломеніє.
Сонце сходить, ніщо не шелесне,
В очереті вітри поховались,
У ставку щось буває і сплесне,
Аж качки на крило поздіймались.
Розсікаючи з свистом повітря,
І знайшовши у ньому опору,
Полетіли в бік сонця, на вістря,
Його променів, піднятих вгору.
Сонце сходить, немов поспішає,
Наче хтось, аж підштовхує в спину.
Вже пів неба горить і палає,
А за мить – покотилось в долину!
Ніч на землю вляглася туманом,
З переляку розбіглися тіні.
Полонила духмяним дурманом
На п’янкому, прив’ялому сіні.
01.02.2012 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426872
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 23.05.2013
автор: Мирослав Вересюк