ТРИ ПРОМІНЦІ ДЛЯ ТЕТЯНИ
«Діти спадщина Господнє,
плід утроби нагорода!»
(Пс.126:3)
Такого дня, який був у її житті, навряд чи знову буде. Це розуміла Тетяна, до дрібниці пам’ятаючи кожну його хвилину, навіть секунду. Тоді відчуваючи себе королевою, якій усі дари землі складали до ніг, не знала, що згодом її фантазії розбитим склом дрібних шматочків, розлетяться ген-ген. І настане інша мить – мить розчарувань, недовіри.
Солодкий мед кохання, обпікши вуста, виявився не таким приємним, як очікувала, а з особливим полинним присмаком. На початку, він був лише відчутний своєю гіркотою, почав обпікати не тільки розум, а й серце; найвища інстанція людського буття – сумління - вимагати змін. За останній місяць, хвилини минулих насолод, які у спогадах переживала заново, здавалося, відібрали всі сили. Дівчина хоч і раділа, що за період, який минув, про її незвичайну зустріч з Олександром так і ніхто не дізнався, та все-таки, готова була той вечір повернути, спланувати й прожити по-іншому.
«А може все минеться, все буде добре? Так, і минеться, і буде добре», - заспокоювала себе думками.
… Не минулося. Розуміючи, що немає більше змоги приховувати таємницю, Тетяна наважилась розповісти про нього батькам. Поки говорила, все тіло здригалося від переживань, серце готове було випурхнути з грудей.
Як не хотіла, та довелося прийняти на себе слова, що бурею впали у криках. Здавалось, небо і земля здригалися від них. Розтривожені, розвихрені - вгамувалися далеко за північ. Тетяна не витирала сліз, які продовжували текти обличчям. Навіщо, адже то її сльози - сльози сорому, каяття, змити які зможе лише час. А може й ніколи. І тектимуть вони завжди.
Залишив батьків, пішла до своєї кімнати. Ледве добрівши, каменем впала на своє ліжко, заплакала.
«Господи, прости, коли зможеш. А якщо хочеш - забери, - прошепотіли вуста. - Я не хочу жити».
«Жити», - повторила ніч, дивлячись на неї своїми чорними очима.
«Жити», - відлунням пронеслося у свідомості.
Тетяна не помітила, коли, і, як ступила у щось м’яке, приємне. Білий, легенький туманець огорнувши ноги, зумів втримати її повністю, пливучи в повітрі. Внизу лежала, розкинув свої простори сповнена травневих ароматів земля, а вгорі чекала чиста синь неба. Хмара розтанув як її ноги торкнулися небесної тверді.
«Господи, - подумала про себе, - невже я померла?»
«Не померла», - почула в повітрі.
Тетяна помітила, що знаходилась у світлі променя, що линув на неї нізвідки проникав усередину свідомості, чуттів.
«Не бійся, - заспокоїв голос із нього. - Тільки дивися. Уважно!»
Серед багатьох у черзі жінок, що стояли до янгола за маленькими сповиточками, впізнала себе. Вона була такою, як у промені. Добрий небесний слуга, беручи дитинчата, віддавав належне кожній матері. Забравши їх, щасливими і радісними, жінки поверталися до своїх хмаринок, які також принесли їх на небо - щасливі і радісні. Та коли підійшла черга до Тетяни, янгол подивився на неї своїм суворим поглядом, узяв останнє дитинча, притулив до своїх грудей, але… не віддав.
- Віддайте - це моя дитина, моя, - закричала.
Нічого не відповів, ангел повернувся спиною і, зник. Разом із ним зникли небо, хмари.
Натомість знову з’явилась кімната, а за вікном – ясна позолота дня. Пахла травами земля. В небесах – світлом розігрітим, літали голуби. Піднявши голову, Тетяна стояла на дворі і дивлячись вгору, намагалася вловити кожен помах крил голуба, що літав над подвір’ям, та чомусь не хотів опускатися на землю.
Дівчина не почула, як зупинившись біля неї, свою руку поставив на її плече батько. Його смагляве лице з чорним вугіллям зіниць, дивилося ніби в серце. Він не був гнівливим, як вчора. Погляд очей зігрівав.
- Пробач нас, доню, - сказав тихо, - забудьмо все, що було. Нам жити треба Богу служити, і
людям.
- Богу? – боязко, без виразу, здивовано вигукнула.
- Твій гріх був би ще важчим, коли б убила життя, яке живе в тобі. А воно дається лише раз.
Дитинка, яку подарував тобі Всевишній - Його дарунок, благословення, спадщина, а для нас - вінець. Все що кажу - не мої слова, а Бога, і вони записані у Його святій Книзі «Біблія». Господь любить всіх діток, бо сам формує їхній зародок, знає їх ще до народження і освячує, включає у Свій Завіт; вважає їх святими. Ісус - Божий Син також був народженим від жінки, хоча зачатий був від Святого Духа. Бог - Небесний Батько - беріг Його, захищав, аби дозволити виконати йому Його важливу місію - врятувати людство від вічної смерті. Якби не Він, не Його смерть на хресті Голгофи, сатана досі мав би владу над нашими душами. Але він є переможений, смерть принижена, наші душі спасенні, з-за умови, - батько на деяку мить замовк, даючи можливість доньці, здогадатися і зрозуміти, про що хотів сказати. Та Тетяна мовчала. Їй було соромно. - Коли ми дозволимо Йому оселитися в нашому серці, тоді Він простить усі гріхи наші, звільнить душу від їх тягаря, а також зробить Своєю дитиною.
«Але ж у мене є ви, - хотіла мовити вголос та стрималась, відчув, як десь усередині єства, стомлено почала плакати її душа. - Господи, - сказала в собі, і стримуючи сльози, побігла в свою кімнату. Зачинивши двері на ключ, біля ліжка схилилася на коліна. - Я згрішила, перед Тобою, Отче мій Небесний. Я визнаю свій важкий гріх. Визнаю і прошу, якщо можеш: пробач. Я Твоя донька, яка відступила від Тебе й пішла своїм шляхом. Я хочу повернутися, мій Батьку, що є на небесах».
Вона більше не знала, що говорити. Але до серця повернувся спокій. Тетяна знала: їй ще прийдеться пройти не легкий шлях повторного становлення, приниження, а може й відлучення від людського спілкування - до всього була готова. Та позбутися дитини, як задумала раніше - вже не хотіла; розкаювалась, визнавала себе винною в тому, що не зуміла дочекатися часу, аби стати законною дружиною свого Олександра. Тетяна не бажала йому зла, й не хотіла втрачати батька своєї дитини.
Про весняну пригоду більше не згадували. Мати не раз намагалась сама поговорити з ним, довести, що готові прийняти його до своєї сім’ї. Та він не хотів слухати ні про весілля, ні про зустрічі з їхньою донькою. Не допомогли розмови зі священиком.
Коли Олександр поїхав на роботу в сусідню область, душею продовжувала бути з ним, любити його, надіятися, що все-таки стане її чоловіком. Але мрії, знову виявилися марними.
Повертаючись додому з магазину, одного липневого дня, Тетяна спиною відчула, як хтось ішов за нею. Коли зупинилась і повернулась, побачила його – свого Олександра. Хлопець міцної статури, стояв перед нею, як скеля. Показав у посмішці свої зуби, процідив через них слова, як воду.
- Не чекала, а я прийшов.
- Ми будемо разом? – запитала радіючи.
Олександр засміявся, пішов назустріч важкою ходою, хотів обійняти, але налякана Тетяна
вирвавшись, кинулась бігти. Як невдовзі опинилась на землі, не пам’ятала. В грудях шаленіло серце, думки перебивало дзюркотіння джерельця, що витікало з-під землі поруч. А над головою знову сяяло небо. Олександра - ніде не було.
На щастя загрози життю дитини лікарі під час обстеження в лікарні не виявили. Бог зберіг її, бо хотів, аби вона народилась у світ.
Вночі, знову у сні підіймаючись на хмаринці, Тетяна, як і вперше опинилась на небі. Той самий ангел, віддавав жінкам їхні дитинчата. Голос із променя, в якому знаходилась, запропонував і цього разу підійти до небесного слуги. Тетяна злякалась, але долаючи страх, підійшла. Взявши останній маленький дарунок, ангел усміхнувся, підніс його до її рук, і… Що було далі – пригадати не змогла. Сон увірвався, відразу розплющив очі. За вікном ще стояла ніч, але він не повертався. «Моя дитина. Я народжу її», - подумала про себе радісно.
- Бог подарує тобі немовля, неодмінно, - підтвердила мама, обіймаючи доньку. – Лише потрібно зачекати.
Тетяна чекала, молила Бога, щоб її дитина народилася, була бажаною, улюбленою. Вона уявляла, як розмовлятиме з нею, прогулюватиметься, вчитиме уроки. І це додавало їй сил, снаги. Про Олександра довелося забути. Та й сам він ні разу за три останніх місяці, виїхавши в іншу країну на заробітки, не нагадав про себе.
А життя тим часом, продовжувалося. Сонце вибілювало природу, сповнювало її світлом, урочистою святістю. Перший сніг зими, сяяв біло-біло. Жінка не могла дочекатися дня, коли врешті на руках зможе тримати свою дитину.
Коли забирали її до операційної, вона обіцяла скоро повернутися, - не сама.
- Все буде добре, - заспокоювала лікарка.
- Все буде добре, - повторювала Тетяна рідним, усміхаючись.
Вона не відчула, як заснула, чи може взагалі не засинала. Бо бачила кожного, хто схилився над нею. Видіння землі незадовго змінилося на видіння неба, на якому опинилася втретє за останніх дев’ять місяців. Вона не хотіла повертатися – тут було набагато краще. Але добрий ангел, нагадав про дитину, пішов до кімнати з якої за хвилину, вийшов… із дівчинкою, яку неможливо було не полюбити. Сонце цілувало її обличчя у веснянках плуталося в косах, що мінилися, розсипалися по плечах: ставали то золотими, то білими, то солом’яними.
- Дякую, тобі за те, що зберегла її, - мовив співучо. – Ця дитина чекала на тебе. Вона – твоя
донька.
- Ходім, мамо, - озвалася витончено дівчинка. – Нас уже чекають.
Яскравий промінець супроводжував їх до самої землі. В небесах продовжував лунати голос Творця, а внизу дзвеніло життя, осяйною струною в безмежжі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426824
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.05.2013
автор: Могилівський