він йшов по мені
тихо,
тихіше звуків,
що падали на скло з глибин небесних,
вінчався зі мною чорно-білими клавішами мелодики, що вища мого пізнання була у своїх помислах.
не відаючи про мої завітрені праосені, благословив своїм голосом,
що дзенькав по шибах так розпачливо і голосно,
як може лише сполоханий звір, який втрапив у клітку, що тобою була.
у вихорі того гуркоту
лускала під ногами бруківка,
здушувало горло від надлишку вологи та повітря зеленого,
а він продовжував розплітати свої сині коси,
виривав гребені з грому і заплющував очі блискавкою.
а я вбога в його серпанку
рахувала кроки, що здіймалися і зливалися з прочитаним серцем
зів'ялих метафор,
зраджувала його втомою та паморочливими гіперболами,
зіштовхувала присутність його з свого завітреного тіла
і спалювала очі між долонями, що догорали свічкою.
а він великодушно продовжував золотити мій погляд,
кінчиками охриплого вже голосу зривати моє дихання
і тихо,
тихіше мене самої,
залишатись по той бік галактики.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426517
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.05.2013
автор: Нова Планета