Якось випала мені вільна часинка. І, певно, за гріх було б не скористатися нею, аби не присісти за, до щему рідний, монітор та ще й з намріяно-невиправним кольором екрану, шо так часто за барвою нагадує суцвіття весняних сакур, і не насолодитися творінням якогось сучасного поета чи прозаїка. Отож, попавши під владу слабкості протидії окомп'ютеризованим намаренням-очікуванням, я по самі вуха занурилась у сьогочасне літературне чтиво, всім єством відчуваючи, що от-от і сакури таки зацвітуть цієї весни іще раз, принаймні для мене…
Та, яке ж розчарування нахлинуло, коли, опісля кількох рядочків нібито вишуканої літературно-прозової писанини, котрі вже майже обіцяли нахлюпати повні жмені очікуваного дива, очі надибали справжні неотесані каменюки. А ті за своїм штандартом надто схожі були на об'єкти тверджень самосвідомих українців-теоретиків-практиків: «не призвичаюйся до…, бо це тебе зробить схожим на…». Отакі собі каменюки величезні і камінчики дрібно-колені, при умовному згоджені з якими і вбиранні безформного змісту котрих, відбувається стрімка реінкарнація душі в оболонку чужинно-сусідського брата!
І тут, із силою бензопильних зубців, котрі зажерливо шматують дужі карпатські смереки, в серце врізалась кровоточлива гадка: а невже ніяк не можна без цього гидотно-сірого каміння, без цих гостро-задзюблених країв, що боляче протинають аж до найтоншого древка вразливої гідності? Невже, беручись за перо і жадаючи зачепити читача за «живе», автор опирається виключно тільки на розсипи цього безколірного, кривосутнісного каменюцтва? І невже саме ці хирляві ненадійні підпори здатні й справді допомогти втілити в реальність викохану мрію величі поза-над-рівневого професіоналізму? Невже в нашій прекрасній, милозвучній, багатющій материнській мові не знайдеться достойних, не пропахлих темнотою, слів для вияву щонайнеординарнішого задуму?
Таких "невже", що пронеслись у моїй голові, можна навести ще багато, та чи зміниться щось від того? Чи є хоча б найменша причина десь глибоченько на самому дні дражливої невпевненості сподіватися, що явище словоляпства з означенням гидоблудства якимось чином викоріниться якщо не з нашого повсякденного базікання, то хоч би зі сторінок, котрі проходять сакральне висвячення чорнильним духом? Адже так не хочеться, до болю, до крику, до гаркоту і знемоги не хочеться, аби юні пагінці нашої, і без того ранено-зраненої нації, засихали помежи каміння нецензурного слововияву!
Отакі неприємні думки заскочили мою бліду свідомість. Та все ж, закликаши всю силу волі, таки змусила себе дійти кінця цієї, пересипаної потрощеними валунами нецензурщини, писанини. Хоча начитане вже було позбавлене будь-якого змісту. А після того, як очі добігли до рятівної крапки, невидючим поглядом розчарування втупилася в почорнілу роззявлену пащу свого комп'ютера, де, корчачись від невимовної муки, догорали останні гілочки моїх сьогоднішніх сакурових сподівань. І не ставало повітря серцю, і не вистачало моці душі на добре слово чи дрібний окрайчик позитивного чування. А все єство сторуко хапалося за молитву і благало: рятуймо, рятуймо цвіт, бо хіба гіллячко винне, що весна покалічена провальними підступами? Хіба винне деревце в тому, що впало під зір ненажерливого рубаки? Хіба є вина слова в тому, що йому викручують всю потугу? Рятуймо свою мову від бруду, рятуймо свої душі, бо вони, як свіжосоке листя, багнуть жити, марять дототягатися до сонячної благодаті! Рятуймо щосили свої сакурові сподівання!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425478
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.05.2013
автор: Леся Геник