Ти забиваєшся в куток.
Не хочеш бачити і чути...
Навколо пастка із ниток -
розплутати б... і все забути.
Усюди осуд. А тобі...
Тобі начхати. Так Буває,
Не кажуть правду на суді
Де злодій злодія карає.
За тим, чого давно нема
Не варто навіть сумувати.
Ти може й рада би була...
Душа ж не хоче забувати...
Не ідеальна, і нехай.
Не перша ти і не остання.
Хоч кажуть, з милим всюди рай,
Та ти втікаєш до світання.
Боїшся вірити комусь
Тобі брехня - сестра по крові.
І серед безлічі спокус
Ти опираєшся любові.
Завжди самотня по житті...
Собі секрети довіряєш,
А ночі топиш в забутті,
Якого пристрасно бажаєш.
Не віриш людям... Хто вони?
Не судді... Навіть не присяжні...
Лиш заздро дивляться з пітьми
На зорі в небі недосяжні.
Нехай пускають кораблі
Десь у замуленій канаві.
В банальностях, немов в багні
Втопили істину. Лукаві!...
Вони не бачать твоїх снів,
І сліз твоїх не помічають,
Не хочуть чути твоїх слів...
Що ж, ти мовчиш. Тебе немає.
Самотня, хоч і не сама...
Так, ти намучилась доволі...
В твоєї долі два крила,
Та нащо крила у неволі?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425135
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.05.2013
автор: Дівчатко