загортаючись в плед із безсоння стихійно натканий,
мені все тісніше, і чується те шурхотіння –
квіти на плечах у ночі
ростуть відсивілим цвітінням,
вихудлі пагінці –пальці ковтають її,
точену мерзлим підгрунтям
скутості.
і мені все тісніше, в смертності щільної тиші,
так тільки щогли, стривожені вітром північним
виють шалені і виють, і плачуть, і скиглять,
мов прокляті.
втисячне ми перелічені
шви, що на рани накладені,
шви, крізь які кровоточилось
щиро, якось по-дитячому – ніби босоніж .
і ми, покалічені.
тіла без обличь – вже сезонна моя порожнеча.
вкотре продавши перонам зріднілих за відстань,
мені все тісніше в в ́язницях.
мене все частіше засліплює сальвою їх мерехтінь –
блудниць, що приходять і гинуть синхронно.
і щогли у такт для них стогнуть.
плед із безсоння, відсутності, відстаней
щільніше – на плечі тієї хворої. заквітчано сивістю
щоки і пальці. ніч боронила спокоєм.
"на вічную..".
трепетом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424244
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.05.2013
автор: kappa