В мовчанні народжується все.
В мовчанні ж і помирає.
- Розумієш, ти помер… Тебе більше не існує… Існує твоє тіло, з руками, ногами, але не ти. Твоя душа загубилась у п’яному угарі, втопилась в твоїх бездонних очах. Що я можу зробити? Нічого – це моя відповідь. Ти мене не чуєш….чи не хочеш чути чи можливо твоє тіло не в змозі це зробити. Зі мною поряд знаходить подоба тебе… Я намагалась боротись за твоє існування, але ти мені не дозволяєш. Бо твоє Его і самолюбство не дозволяє цього. Ти змирився з собою таким безіснуючим, із затьмареним мозком. Де ж тікає чи ховається твоє Его, коли ти себе доводиш до цього стану? Прожени! Прожени мене краще, бо спостерігати за цим я більше не можу. Мої очі наповнюються вологою, моя серце відбиває марш з розміром чотири четверті, створює жахливі дисонанси. Ти вбиваєш себе, а з цим і мене… Тож помирай, якщо хочеш. Тільки прожени мене, я ще не хочу помирати, мені ще рано… - дівчина зі сльозами на обличчі затягнулась цигаркою і загасила її в попільничці.
***
Все починалось як у романтичних фільмах, де головні герої зустрічають один одного випадково. Наче хтось зверху знав про їхню зустріч, а Амур поцілив стрілами прямо в серце. Молоді душі зливаються в одну і після цього моменту уже існують поряд, по-іншому вони уже просто не можуть. Прокидаються знаходячи напроти очі один одного, засинаючи в обіймах такої коханої половинки.
- Дівчино, Ваші очі – море, що змушує мене тонути в його безжальній бурхливості. – Микола справді вперше зустрів такий погляд.
- Ви п’яні? Не чіпайте мене. – відповіла Меланія.
Він побіг вулицею уперед.
- Дивний якийсь. – подумала про себе брюнетка.
Вона йшла центральною вулицею міста на зустріч з подругами, яка мала відбутись через 10 хвилин. Вона спізнювалась і тому почала рухатись швидше.
Раптом, взявши за плече, її хтось зупинив. Вона побачила прекрасний букет із рожевих троянд. Це був той хлопець, з яким вона говорила декілька хвилин тому.
- Це тобі. Ти прекрасна, як ці квіти. – хлопчина протягнув букета дівчині. – Я, до речі, Микола.
- Дякую, але чому я? – запитала вона.
- Твої очі, вони неймовірні. Я щасливий, що я побачив їх, заради цього моменту варто жити.
- Ти смішний. – зареготала Меланія. ЇЇ обличчя помітно почервоніло і тепер очі здавались не просто синіми,а небесно-синіми.
- Ось мій номер. – хлопець протягнув візитку. Зателефонуй.
Вона зателефонувала цього ж вечора. Не змогла втриматись. На візитці було написано «Фотограф. Весілля, дні народження, професійні фотосесії в студії та ін.».
Морозиво, кіно, знов морозиво, квіти…
А потім візит додому. В нього вдома справжня фотостудія. Скрізь фото, об’єктиви, обладнання. Величезне ліжко на підлозі. Загалом типова оселя творчої людини. Тут відчувається дух фантазії, тонка грань між прекрасним і бридким…
***
Вони святкували рік разом. За цей рік уже багато прожито було разом. Вона добре ладнала з його друзями, смачно готувала, з почуттям гумору, а ще й неймовірно гарна – про що іще може мріяти хлопець. Вони сварились не часто. Меланія мала менталітет скоріш східної жінки, з її покірністю і відданістю чоловіку. Ідеальна пара, здавалось, але…
***
- Навіщо ти це зробила? – запитав хлопець.
- Ти мовчав. Останнім часом, Миколо, було надто багато алкоголю у твоїй крові. Ти не хотів її. Я бачила це в твоїх очах. Я не змогла б сама. Та і я палю. Знаєш, не такого життя я хотіла. – холоднокровно відповіла дівчина.
- Я злякався.
- Ті, хто люблять не бояться. Знаєш, в такі моменти я часто все вирішувала за нас двох. Але я хочу почуватись жінкою, слабкою. А не тягнути тягар на собі.
- Але… я тебе люблю…здається…
- Здається?
- Не знаю. Це все так несподівано. – хлопець впав на коліна…
- Я йду від тебе. Ти навіть не пішов зі мною в лікарню…Розумієш, ти помер… Тебе більше не існує… Існує твоє тіло, з руками, ногами, але не ти. Твоя душа загубилась у п’яному угарі, втопилась в твоїх бездонних очах кольору неба. Що я можу зробити? Нічого – це моя відповідь. Ти мене не чуєш….чи не хочеш чути чи можливо твоє тіло не в змозі це зробити. Зі мною поряд знаходить подоба тебе… Я намагалась боротись за твоє існування, але ти мені не дозволяєш. Бо твоє Его і самолюбство не дозволяє цього. Ти змирився з собою таким безіснуючим, із затьмареним мозком. Де ж тікає чи ховається твоє Его, коли ти себе доводиш до цього стану? Прожени! Прожени мене краще, бо спостерігати за цим я більше не можу. Мої очі наповнюються вологою, моя серце відбиває марш з розміром чотири четверті, створює жахливі дисонанси. Ти вбиваєш себе, а з цим і мене… Тож помирай, якщо хочеш. Тільки прожени мене, я ще не хочу помирати, мені ще рано… - дівчина зі сльозами на обличчі затягнулась цигаркою і загасила її в попільничці.
***
Їхні долі окремо від тепер. Йому уже 34. В нього квартира з дорогим ремонтом, але без душі. Там нема жінки. Там є чашка, пустий холодильник і трохи тарілок. Там є опалення, але там холодно. Інколи друзі приходять в гості, але не часто. В усіх свої сім’ї , у всіх свої справи. Інколи там бува якесь 20-літнє дівча, яке п’яне випадково після клубу потрапило сюди для одноразового користування, як пластиковий посуд. Але саме Ту він не зміг знайти… Таку як вона, справжню. Неодноразову. Ви запитаєте чи жалкує він? Він тепер ненавидить себе за те, що він МОВЧАВ.
Вона. Вона щаслива. У неї люблячий чоловік. Справжня сім’я – це про них. Їх четверо дітей люблять батьків. Лиш народити Меланія так і не змогла. Діти з дитячого будинку – але вона все одно їхні. Чи вона жалкує про аборт? Про те, що вбила свою ж дитину? Можливо… Але коли їй болить, то її молодша дочка Оксанка цілує маму в щічку і біль проходить, зникає, розчиняється…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423957
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.05.2013
автор: Curly Ann