Прийду на кладовище мрій своїх,
З вінком загубленого щастя,
А навкруги могили мрій чужих,
У пластикових квітах заквітчалися.
Постою трохи у журбі, склонюся,
Вінок свій укладу на видноті,
До мрій своїх я більше не вернуся,
Піду, кладу на плечі роздуми свої.
Ось у могилки жіночка склонилася,
Руками закриваючи заплакане лице,
А на могилці написом ятрилося,
Доньки маленької життя знедолене.
Тяжка хвороба відняла ті мрії,
Дитинства юного, ховаючи в пітьму,
А мати кожну ніч на небосхилі,
Шукає серцем зірочку ясну.
Проходжу поруч, слів в собі не маю,
Зіщулилась душа, сховалась у куток,
А розумінням своїм зазначаю,
Який гіркий життя налило їй ковток.
Тендітні плечі тягнуть хрест великий,
Тягар немов та брила на душі,
Але не має права сльози вона лити,
Життя ж бо невблаганно йде собі.
А в неї інші дітки їсти просять,
В фізичному труді проходять її дні,
Лишень в ночі сльозу душа уронить,
Та в день ніхто не знайде біль її.
Всміхається крізь біль вона на людях,
Не хоче біль свій виставляти на показ,
А серце не стерпимо б‘ється в грудях,
Благаючи підтримки кожен раз.
Не маю слів, лиш нишком уклонюся
Тобі, Любов... Ковтну сльозу свою...
Я зрозумів, мій хрестик просто тріска.
Мій Бог богослови Любов Твою...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422505
Рубрика: Присвячення
дата надходження 03.05.2013
автор: Сергій Ранковий