ВЧОРА ПОВЕРНЕТЬСЯ ЗАВТРА
Кажуть: діти Боже благословення для батьків, а хто їх немає – той є нещасливий. Олесині батьки, як і сама Олеся, були щасливою сім’єю. Вона - єдина донька у батьків: красива, розумна, та ще й дотепна до розмов, з-поміж інших дівчат у селі, завжди залиша-лася улюбленицею майже в усіх хлопців. Подейкували, що дівчина напувала їх відваром якогось зілля. Дехто навіть прохав поділитися рецептом, а хтось наслати чари, аби назав-жди відбити у неї пристрасть до чоловічої статі.
Не знала і не відала Олеся, що з часом може статися те про що попереджали. Одно-го дня, хлопці, як один не тільки перестали заходжати до неї, а й заглядати на подвір’я. Навіть Андрій, якого кохала, зник кудись. І саме в той час, коли під її серцем почало би-тись ще одне – дитяче. Дівчина не хотіла спочатку говорити про це своїм батькам, та коли зрозуміла, що приховувати таємницю немає сенсу – зізналася. Мама з татом, приголом-шені несподіваною звісткою доньки, після нічної бесіди, вирішили не принижувати донь-ку перед людьми, бо поповнення, на яке очікували, не кожному посилається відразу. Бать-ки Андрія виправдовували свого сина, натомість Олесю скрізь і всюди лихословили. Ні-якої правди дівчина не могла докопатися після народження сина, який нічим не відрізняв-ся від свого татуся. Маленький Ігор більшість спав – нагадував про себе час від часу.
Огорнутий ніжністю і ласкою неньки, дідуся з бабусею, зростав, набирався сил. Олеся надіялась: її синочок не буде таким, як його татусь, коли виросте, – любитиме свою дружину, не ховатиметься від неї. Найбільше за все хотіла, аби він став творчою люди-ною: художником, чи поетом. Бо сама колись любила малювати, а любов до книг – плека-ла досі.
Та не сталося так, як мріялось. За три тижні після народження Ігоря, Олеся поміти-ла, що він не звертає увагу на неї, іграшки, які висіли над колискою. Гіркі передчуття справдилися під час медичного огляду, але вони не були остаточними. За порадою лікарів, дитину в лікарню повезла через півтора місяці. Дитячий окуліст, не приховуючи повідомив: малюк народився незрячим.
Додому поверталася прибита горем. «Що і, як далі буде? Невже це правда?» – за-питувала себе щоразу, переконуючись у правдивості лікарів. Малюк чув рідні голоси, та на жаль, не бачив тих, хто його кликав, не реагував на світло. Він одразу жив у двох сві-тах: реальному і в світі, де єдиним кольором був чорний.
Про незрячого хлопчика в селі почали говорити, як про справжнє нещастя. Мало хто співчував – більшість сторонилися Олесю, її батьків, а також малого. А дитина тим часом росла розумною і творчою, як мріяла ненька. Хоча природа обділила його можливі-стю бачити, зате Господь наділив великою пам’яттю. Ігорок дуже любив слухати радіо, переспівувати пісні; в свої шість, разом із мамою, пробував складати власні перші вірши-ки. Він ніколи не бачив сонця, але не писати про нього, про пташенят, хмарки, дерева не міг. Олеся не помітила, як сама в собі відкрила хист до поезії, ставши для сина його ж очима.
Слава про дивного хлопчика, згодом розійшлася за межі села. Лікарі кращого не обіцяли, а от визнання серед людей його товариства – гарантували. Одного вечора, сидячи на дивані поруч неньки, Ігорок сказав: « - Найкращий для людини зір – внутрішній, духовний. Людина, що володіє ним, також є щасливою». Роздумуючи над словами сина, Олеся зрозуміла: Бог не просто послав їй незрячу дитину, а, щоб через неї допомогти їй самій змінитися, усвідомити забуті помилки. В молитвах до Бога просила пробачити її налагодити стосунки з людьми, які не хотіли з нею стрічатися.
Відповіді з небес не забарилися. Деякі односельчани першими почали просити прощення, інші зізнаватися, що не ладнали з нею за проханням матері Андрія, яка не зби-ралася миритися. Дізнавшись, що її зрадили однодумці, через місяць, продавши оселю, вона разом із сім’єю, виїхала у місто. Хлопчина заспокоював маму, як міг: обіймав, цілу-вав, а сам хвилювався за неї. Він вірив, що коли не рідний тато повернеться до них, то ін-ший обов’язково полюбить, а може подарує йому ще й братика.
За вісім років свого життя, Ігор так призвичаївся до буденних справ, що нічим не відрізнявся від інших дітей: до дрібниці знав розміщення меблів у кімнатах, посуди на ку-хні, навіть одяг розрізняв на дотик; не помиляючись, вірно і вільно переміщувався на под-вір’ї.
Якось під час сніданку Ігор повідомив мамі, що до них повернеться татко.
- Але ж ти його не бачив і не знаєш, - хотіла заперечити.
- Татко сам сказав, що повернеться, і, сьогодні, - настояв малий.
Дитячій фантазії, якої було в хлопчини понад міру, не хотіла вірити. Мало, що
може приснитися. Довіривши сина його друзям, які ніколи не забували про нього, пішла допомагати батькам на городі. А дітлахи, взявши Ігорка за руки, повели на сільські пагор-би. Хлопчина тут бував не раз. Сидячи з рідними, любив слухати вечір, але, щоб грати-ся?.... Він не хотів відмовляти друзям побігати з ними, та з-за умови, що вони наглядати-муть за ним. Хлопці погодилися, але розважившись грою, не помітили, як Ігоря не стало – наче крізь землю провалився. Тільки через кілька хвилин помітили на руках чоловіка, що підіймався до них на пагорб. На щастя хлопчина був живий. Тримаючись за шию незна-йомця, навіть усміхався. Дітлахи погодилися показати дім у якому жив їх товариш.
Андрій ще здалеку побачив знайоме подвір’я, зрозумів: дитина, яку тримав на ру-ках, була його сином. Саме він урятував його від падіння, дивом зловивши в самі руки.
З болем у серці постукав в двері. Коли вийшла Олеся, відразу зізнався, що їхав до неї. За вісім років забув дорогу, але згадати її, допоміг їхній син. Його мати, яка нещодав-но померла, просила пробачити її, а його повернутися до дружини – Олесі.
- Я любив тебе, а зараз люблю ще більше. Давай одружимося! – запропонував
увечері, коли на небі почали загорятися зорі.
То була ще одна щаслива мить, яку не можливо було забути, а збагнути можна – тільки серцем.
Олег Погинайко.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421649
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.04.2013
автор: Могилівський