Я розмішую ніч у горнятку вранішньої кави.
Медом мрії гірчать,на білизну всі краплі до дна.
Я кохаю не тих,я усі порозсіюю чари,
Залишуся в обіймах я вітру назавжди сама.
І твоє запізніле кохання вже вицвіло сонцем,
Не розбереш,що в ньому є:пристрасть,самотність,журба?
Розмовляю з закоханим вітром я через віконце,
Вчусь писати від вітру диктант і чарівні слова.
А він тулиться так до моєї душі як людина,
В філіжанці розмішую присмак закоханих слів.
Я для нього назавжди маленька,рідненька дитина.
А в дитину чомусь закохатися вітер не смів.
І твої запізнілі листи не співпали у часі,
Я колись так молилась хоча б за єдиний рядок.
Мою душу чомусь розірвати з байдужістю ласі
Некохання до тебе і сотні до вітру думок.
Я кохаю не тих,та вони закохаються потім,
Так потрібно,до краю наповниться моя душа.
Пише вірші,відносить в редакцію літняя осінь,
А хтось скаже:ти Ангел хороша подруго моя.
Ці слова дорогі,ці слова посадили у душу
Ті зернини,що потім зберу-роздарую я в світ.
Притулить до душі,цілувать,обійняти Вас мушу,
І бажати лишитись такою хоч тисячу літ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418174
Рубрика: Присвячення
дата надходження 13.04.2013
автор: Відочка Вансель