Вечір кудлатий повільно опускався на землю
І цідив через сито розбурхане море думок.
Згасав промінець, а у серці озвалось: приймаю,
Приймаю усе, лиш своє не закривай на замок.
Донині в житті ми ходили по різних дорогах
Та доля, напевно, уперто нас вела не з проста.
Постійно гублюся в здогадках і теплих тривогах,
Натомість, знову ніч мені буде, як рідна сестра.
Хоч і знаю, в душах, відбитком минулого кроки
Та поклик кохання рветься геть із тенет пустоти.
А чи ж можемо стати ми самі собі пророки?
Дзвенить телефон. Я завмираю в напрузі. Не ти.
10.04.13
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417397
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.04.2013
автор: Валентина Ланевич