Життєвий вир нас затнув у свої сіті.
В’язні земних утіх, які здались в полон.
У ньому, певно, їхнім костям й гнити.
Так сумно, що колись могли любити,
А зараз тільки й втіх, що пий і їж.
Між ребер ти мені втикаєш ніж
Свого спомину про колишню волю.
Та горді ж бо вони не проклинають долю,
У них і доль же як таких нема.
Моя відрада і минула втіха,
Вкотре шкодую, я що не твоя.
Покора вже давненько не мій козир.
Пробач й повір.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416267
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.04.2013
автор: Незрозуміла