ЗА МОТИВАМИ ТВОРУ: "Життя." АВТОР: Іван Мотрюк
******************************************
В селі жила родина невеличка,
Бабуся, мити, батько,син й сестра.
Як всі жили вони не дуже бідно,
Та й не багатою була ота сім‘я.
А мати бізнесом зайнятись захотіла,
Не хоче більше жити у селі,
До міста хоче виїхати нині,
Продати хату та забути назавжди.
А батько не перечить, що вже зробиш,
Коли уперлася рогами мов той бик,
Та й бабця вже не має право слова,
Стара бо вже, доходить її вік.
Продали хату, і поїхали до міста,
Купили там квартиру замалу,
Не можуть всі у тій квартирці жити,
Та й мати вирішила бабчину судьбу.
Рішила бабцю здати у притулок,
Мов буде краще там їй доживать.
А бабка мовчки стисла свої губи,
Не хоче дочка з нею проживать.
Сидить стара з засмученим обличчям,
Лиш внук прижався до її плеча.
Не їдь бабуся, я тебе благаю.
А по щоці його тече сльоза.
Вона притисла то дитя до себе,
З‘єднались їх серця у почутті.
Сльозами вкрилося старе обличчя,
І в хлопця також капають вони.
Та що поробиш синку мій рідненький,
Так мабуть Господу завгодно, іду я...
І бабця мовчки виїжджає в те далеке,
Сумне, самотнє і загублене життя.
Роки ідуть, і все тече поволі,
До мати гроші мов самі ідуть,
Купили ще квартиру дочці,
А син учитися пішов у інститут.
Та тільки він ніколи не забуде,
Оті бабусині обійми і слова.
І з радістю до рани прикладає,
Оті далекі й щирі відчуття.
Та ось і старість підкрадається помалу,
І батько залишає цей вже світ.
А в мати голова наскрізь сивіє,
Боятись починає за свій вік.
У цих страхах благає свого сина, -
Синочку мій, мене не залишай,
Бо я для тебе все життя трудилась,
Все що зуміла дати дала вам.
І так хотілося йому сказати, -
А бабцю ти залишила за що?
Та тільки в серці закровилася та рана,
А їй сказав, - Не бійтеся ніщо.
Як Ви трудилися завжди для мене,
То я борги свої Вам всі віддам,
Не залишу Вас просто неба,
Та лиш любові не знайду у серці Вам.
Бо ту любов у мене Ви не вклали,
Не маю в серці ніжних почуттів,
Лишень обов‘язок на серці зараз маю,
Його я виконаю, бо так Бог велів.
І він трудився біля неї мов на службі,
Ніколи не казав поганії слова,
Лишень між ними завжди була прірва,
І не з‘являлися у нього почуття.
А їй було байдуже, бо для неї,
Любов, то лиш пусті легкі слова.
Їй головне, щоб хтось служив для неї,
А та любов, навіщо їй вона.
Та ось життя її дійшло до спину,
Лежить у муках, смерть свою чека,
І тільки перед смертю зрозуміла,
Що значать ті прості важливії слова.
І в шепоті передсмертному до сина,
Вона благає, - Синку, ти мене прости,
Я зрозуміла, що таке любити…
І сльози на очах зажевріли ясні.
У сина в серці спалахнуло ясне,
Як до бабусі, ніжне почуття,
І він вклонившись над обличчям мами,
Поцілував її за вірнії слова…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414651
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 01.04.2013
автор: Сергій Ранковий