"Цього разу Ти знову прийшла... Чітко за календарем, але без запрошення, майже неждано-негадано, але тихо, і без жодного спротиву... Persona non grata…"
Головні герої:
1) Вона (моя Душа) у вигляді тонкої мембрани, яка нашіптує цю безпросвітну безглузду осінню арію себе (мене) самої;
2) Осінь (Nostalgie);
***
Стоїть, обеззброєна Душа, віч-на-віч із Тобою. Тільки Вона і Ти. Під Твоїм пильним прицілом. Ти вдивляєшся так глибоко і проникливо, що Вона аж струшується, тремтить і ледь чутно видає свої останні ноти, не приховуючи цим самим свою слабку, крихку... зотліваючу суть.
Ти вистрілила вкотре... цього разу кинула свій листок до Її ніг, і цим змусила вступати в дуель. Вибір без вибору? Але Вона вже здалася, давно вже віддалася Тобі... Добровільно і не примусово. Вона вся Твоя, бери її і тікай стрімголов, тікай і танцюй своє спопеляюче танго!
Знову вплела Її в свої осінні тенета... Без Її згоди тихо прийшла і нашептала свою осінню арію, а Вона (Душа), приворожена, і зачаклована, повелася і пішла услід... Безлика, слабка і безвольна.
Напівпрозора, оголена, Вона тамує подих, і захоплюється... Тобою... О золота моя, моя трагічна і така нещасна... Nostalgie... Дивно: Вона - раб Твоїх обіймів, поглинута в них повністю і безповоротно, але так бажано, що не хочеться визволятися і втікати на волю!.. Бо воля - Твої обійми.
Замкнуте коло.
Амінь.
***
Серце знаходить відгомін свого ледь чутного биття в глибоких закутках душі, і Ти вп'ялася в нього, золота осінь, своїми ніжними і, водночас, гострими пазурами, не відчуваючи болю та не чуючи безпомічного стогону, видавлюючи із серця еліксир смутку і туги.
Ти, о моя Nostalgie, прекрасно входиш в роль, справляєшся, як завжди, - дивуєш мене і зачаровуєш...
Живися мною, випивай останні роси літа своїм холодним смертельним поцілунком. Яке блаженство відчувати його на собі, втішатися і зігріватися ним, пекельним і таким жагучим!.. Це - добровільна жертва, втішайся цим, магічна таємнице... Бо я - Твоя рабиня, і Ти - мій тихий осінній смуток.
Амінь
***
О прекрасна золота осінь, заворожуюча мрійлива осінь... Заспівай мені меланхолію душі, станцюй своє золоте танго наодинці з вітром, розірви струни печалі і зупинись на хвильку, оговтайся... Лови момент, поки жива я... Загіпнотизована Твоїм вічним смутком, я вся Твоя... Лови момент...
Амінь
***
Ми (Я і Вона) не чекали Тебе, не молилися на Тебе, і навіть не марили Тобою у своїх снах. Але Ти все ж прийшла... Неждано-негадано, тихо і без жодного спротиву. А що основне - без запрошення. Ну що ж...
Мої овації, о моя золота і прекрасна безпощадна осінь, що танцює танго на моїй невидимій плоті. Ти перемогла і на цей раз...
Амінь.
P.S. Вдячна Тобі за порятунок... В Твоїх теплих пістрявих шатах я знайшла себе, і загубилася ще більше.
Потримай ще трошки, молю.
Не тримай так довго, відпусти... І спопели. І зачаклуй. І востаннє станцюй своє безжальне осіннє танго.
Амінь. Або просто Nostalgie
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414567
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.04.2013
автор: Софія Пасічник