Міжхребеття стомлених гір
Переносить сум у радість
природного тла,
Пісок з людського марева
застила мій зір,
Я ж сьогодні питиму минуле
до дна.
Руки набирають дотики спогаду,
Ноги обмащують пилом світ,
В мені часто щось потребує доводу,
Особливо, коли мерехтить в душі зчорнілий
сніг.
Люблю,коли озивається місяць
холодною дниною,
І коли чується світу,що все в ньому просто.
Бог - це і суть, а любов - його рівноапостол,
Що вливається у вуста, що сховані поза людиною.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414427
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.03.2013
автор: Олена Ганько