Навіщо ти, небо, стікаєш незрілим туманом?
Недбало вплітаєш проміння у коси весни.
Хвилюючі звуки п’янкі, як ліричне сопрано,
Ніхто не завадить у душу Землі донести.
Струснули плечима забілені снігом дерева,
Відкрилися сонцю незаймані, чисті лани
І кірка річок ще вчора, як скло кришталева
Укрилась росою - сльозами пустунки-весни.
Навіщо ти небо сховало свої акварелі?
Дай зелені травам і синь не шкодуй вечорам.
Тягучим нектаром хмільної, як мед, карамелі
Здобрити світанки ошатно квітучі - пора.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414153
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.03.2013
автор: Любов Чернуха