Я знаю одне: ти мене до останнього завжди любитимеш,
У нас одне сонце-серце і щастя єдине в кишені.
Ми, мабуть, іще з тих далеких пра-романтиків. Навіжені.
У яких мальована радість сходить на підвіконні у квітах.
Я обожнюю, коли ти мур-мурликаєш в мене на стомлених грудях,
Віриш у доброго сонце-бога і інші власні дурниці,
Сьогодні вже вівторок, а може й субота – нема різниці,
Годинник зламався, або просто боїться сполохати час на людях.
Дрібниці.
Я не вірю, що так легко йдуть. Ти ж ніколи не вміла на довго зникати.
Ще учора все існувало: ці зорі і небо, Ми, майбутні Карпати,
А сьогодні хтось промовив, що мій світ, моя мала
без надії,
без-
безнадійно хвора,
А я й досі не вірю, що ти потайки молилась до неба.
А тепер вмієш літати
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413845
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.03.2013
автор: Квітка Надії