[b][u]РНР[/u][/b]
[i]Реально Нереальна Реальність[/i]
Окей. Почати хотілося б, мабуть, з початку. Хоча ні. Так не вийде. Зрештою, з кінця теж не найкращий варіант. Що ж, почну не так.
Був тихий осінній день. Небо було безхмарним, повітря чистим, настрій одним із найкращих за останні кілька тижнів. І ні, не через те що в цей день я йшов на побачення з найкращою дівчиною. І не тому, що в мене в цей день був день народження. І ні, я не прийняв для цього жодних пігулок, чи наркотиків. Просто мені було кайфово.
Отож, я йшов. Тихо, повільно, обдумуючи вечір. Я дуже не хотів налажати, бо це мене просто б доконало. Увігнало б у ту ж саму глибочезну депресію, з якої я ледве вибрався кілька днів тому, коли вона зателефонувала і запропонувала піти на побачення.
Відразу ж розставимо крапки над «і». Так – я не проти, коли дівчина ініціативна. І ні – я не вважаю це приниженням, що вона запропонувала. Власне кажучи, я давно відчував до неї деякі почуття. Можливо, це було кохання, а можливо і ні. Коротше кажучи, я відчував до неї симпатію. І був до біса радий тому дзвінку…
Кілька кілометрів до мого будинку, потім одягнути свої кращі джинси (так, я збирався йти в джинсах, бо в принципі не люблю брюки – в них і незручно, і непрактично). Свіжа сорочка, джинсовий піджак і я став перед дзеркалом.
- Трясця! – перше, що спало на думку. – Я ж поголитись забув…
Швидким рухом вийняв з шафки електричну бритву і почав голитися. Придбав я її ще, будучи студентом, на першу стипендію. Я голив ліву щоку і думав про життя…
Шкода, що воно досить таки лінійне. Ніяких варіантів розвитку. Звичайно, нам здається, що варіанти є. Наприклад, піти в університет, чи в армію. Стати представником традиційної, чи нетрадиційної орієнтації. Підсмажити на сніданок яєчню, чи зварити макарони. Так, купа варіантів, які ні на що не впливають. Зате вони змушують нас думати, що в життя багато різних варіантів розвитку. І ми справді так думаємо. Так, ми віримо. На жаль…
Я помітив, що вже з п’ять хвилин голю одну і ту ж щоку. Лайнувся, почав голити праву. В голову знову полізли думки.
Пам’ятається, глянув я, ще будучи студентом, кілька стрічок. Перша – «Ефект метелика». Друга – «Містер Ніхто». Різний сюжет, різні актори, різні режисери, різні країни… Практично нічого спільного. Крім основної думки. Власне, обидва фільми базувалися на теорії хаосу. Зокрема, на думці, що навіть помах крил метелика може спричинити бурю в Японії. Коротше кажучи, на тому що навіть маленькі і начебто незначні події можуть мати глобальні наслідки…
Я знову повернув очі до дзеркала. Помітив, що голився практично на одному місці. Так, думки заважають… Дуже заважають. Я струснув головою і тут весь світ якось похитнувся. В голові було важко начебто там висів великий чавунний дзвін, який хитався і бився об стінки мого черепа.
- Блін! – сказав я, розуміючи, що побачення починає потроху махати мені ручкою.
Переборюючи себе, дійшов до аптечки, витягнув таблетку, кинув на язик, ковтнув і присів на диван. Голова трохи крутилась. Зір чомусь теж погіршився.
Я відкинувся на спинку і заплющив очі. Голова почала крутитись ще більше і я був змушений лягти на подушку. В голові щось пульсувало, щось шипіло, в вухах трохи гупало, постійно збивалось дихання.
Через силу розплющивши очі, я гляну на годинник – була четверта година дня. О шостій я мусив зустрітись з практично дівчиною своєї мрії біля її будинку, а я розумів, що зробити це не вдасться.
О, ні… Невже все сталося таки так, як я не хотів? Невже мої побоювання справдились? Трясця… Ні… Цього не могло статись… Чому саме зараз? Чому саме в цей день? Чому зі мною? Ні! Цього не мало статися! Нізащо! Ні!! Не зі мною! …
Думки переповнювали мене. Голова почала боліти ще більше. Кров почала гупати у висках з шаленою швидкістю. Я закричав і в ту ж секунду гупання різко припинилося, біль зник, паморочення зникло. Я розплющив очі.
- Що трапилося? – почув я голос і побачив перед собою її…
Я відсахнувся і окинув поглядом приміщення. Ні, це була не моя кімната. І не мій диван. Я не знав, де я знаходився… На ліжку практично без одягу була вона і я практично в одних трусах. Сорочка валялася неподалік на підлозі, як і її сукня.
- Що трапилося? – запитала вона.
- Де я? – тільки і зміг мовити я.
- В мене. Де ж ще ти можеш бути? – відповіла вона, підтягнувши покривало. – А що трапилось?
Я спробував щось відповісти, але в голові не з’являлось жодної нормальної відповіді. Я просто часто дихав і поглядав на неї.
- Ти аж сполотнів весь, - мовила вона, знизавши плечима.
- Де в тебе туалет? – запитав я і, отримавши відповідь, встав із ліжка.
Зайшовши до вбиральні, я глянув у дзеркало і мимоволі сіпнувся. Звідти на мене дивився я, але трохи інший. Борідка, трохи щетина. Це був не той я, який збирався на побачення цього вечора… Зовсім не той. В голові почали крутитися думки і я гукнув:
- Ти не пам’ятаєш як давно я відпустив борідку?
- В той день, коли ми почали зустрічатись, - пролунала відповідь.
Парадокс, але я точно пам’ятав, що в той день я голився і в мене розболілась голова… Я точно поголився того дня.
- Тобто сьогодні? – перепитав я.
- Чому ж сьогодні? Тиждень тому.
Тиждень?!
Я знову зайшов до кімнати, витягнув із джинсів свій мобільний і поглянув – так, справді сьогодні минуло рівно тиждень з того дня. З дня мого дня народження. З дня, як ми мали піти на побачення. Але як?
Я сів на ліжко і відчув як мене ззаду обійняла вона. Війнуло гарними парфумами і голос тихо прошепотів:
- Ти вже відійшов? Може продовжимо?
Я повернув голову:
- Що продовжимо?
У відповідь я відчув солодкий присмак її губ на своїх.
«В підходящий момент я прийшов до тями» - промайнуло в голові.
Я охопив її обома руками і повалив на ліжко…
Я розплющив очі. Була темна ніч. Годинник підказував, що третя година. Тихо і спокійно. Збоку чулось рівномірне дихання моєї дівчини. Десь в коридорі цокав годинник.
Я піднявся з ліжка і пройшов до туалету. Знову став біля дзеркала і поглянув на своє віддзеркалення. Мені потрібно було дізнатись якого дідька тут сталось і чому сьогодні не сьогодні, а на тиждень більше. На жаль, моя дзеркальна копія на рахунок цього мовчала. Їй щодо цього було відомо так само, як і мені, хоча хтозна… Можливо, і більше.
Я важко видихнув і всівся на унітаз, обхопивши голову руками. Мозок був нездатний щось зрозуміти, тому в голові відчувалась глибока порожнеча. Мовчазна та гнітюча порожнеча.
Раптом на вулиці почулось гучне гавкання собаки. Не просто гавкання на місяць, а досить агресивне та сердите. Тут було два варіанти – або хтось ліз на подвір’я, або десь поруч собака лазить. Я визирнув у вікно – гавкання чулось десь справа, отже все відбувалося саме там.
Я зайшов у кімнату, нашвидкуруч натягнув джинси та спустився сходами на перший поверх. Навпроти сходів були двері. По лівий і правий бік від них – маленькі вікна, через які пролізти, звісно, не можна, але глянути хто прийшов – в самий раз. Від дверей чулося шкрябання. Я прокрався до вимикача і, рвучко увімкнувши світло, гукнув до дверей:
- Агов, там!
Шкрябання припинилося. Але схоже ніхто і нікуди йти не збирався. Ті особи все ще стояли там.
- Агов! Ану геть! – гукнув знову я.
Ніякої реакції.
- Геть! – ще раз гукнув я.
У відповідь я почув постріл із обрізу. Почувся звук вибитого скла. Я різко впав на підлогу. Чулось як ті, що за дверима починали панікувати і перезаряджали зброю. Часу було небагато. Я дістав з кишені мобільний і вирішив зателефонувати в міліцію.
Не встиг я набрати, як пролунав ще один постріл. Також я почув скрик дівчини і тупий глухий звук падіння.
1…0…2…
Гудки…
- Міліція, слухаю.
- Алло, - майже пошепки мовив я. – Прийміть виклик. Тут стріляють. Схоже на пограбування. Можливо, є поранена…
- Яка адреса?
І тут я зрозумів, що адреса мені невідома. Так, я не знав де я знаходжусь, а відповідно і адресу також не знав…
- Алло, - пролунало в трубці.
- Я… Я не знаю адреси… - відповів я, чуючи як двері намагаються відкрити вже з подвійними зусиллями.
- Жартуємо? – почулося на тому боці дроту і в трубці пролунали гудки.
Я кинув трубку і зрозумів, що тут я реально нічого не можу вдіяти… З того боку дверей все ще намагалися проникнути всередину. Я просто притиснувся від жаху до стінки і чекав… Я сподівався, що набоїв у бандитів нема…
КЛАЦ! – почулось від дверей і я побачив що ті почали відчинятись. Я практично повністю втиснувся в куток, ледве дихаючи. Наступним я почув ще гучніший гавкіт собаки, тупіт, крики…
Коли зрештою все вщухло, через двері зайшов чоловік у формі. Він глянув на сходи, щось сказав по рації і вийшов. Мене він швидше за все не помітив.
Я рвучко підбіг до сходів. Там лежала вона… Моя дівчина… Та, що врятувала мене від депресії. Вона була мертва. Кілька дробинок прошили їй шию і вона так і померла на сходах у кількох метрах від мене.
Шокований я присів на залиті кров’ю сходи і взяв її за руку. Рука ще була теплою… Я гладив руку, дивився на ту, з якою ще буквально півгодини тому лежав у одному ліжку і плакав… Просто банально плакав… Це було вже неконтрольовано.
- Ні!.. – шепотів я. – Ні. Цього не могло статися… Як так? Це через мене… Це все через мене… Ти не могла загинути. Тільки не зараз… Тільки не ти…
Я відчув як ззаду підійшов санітар і злегка мене відштовхнув. Я встав, відійшов, потім впав біля сходів і закричав. І в той момент всі голоси затихли, різко потемніло в очах, заболіли бік і нога, а я впав у темряву…
- Нарешті ти оговтався, - почувся голос збоку і я відкрив очі.
Там стояла та сама дівчина. Вона була здорова. На шиї не було ніякого сліду від поранень. Здавалося, що нічого не сталося. Проте вона була зовсім не весела.
Я окинув поглядом кімнату. Ні, це була зовсім інше і знову незнайоме мені приміщення. Скидалось на палату. Звичайну лікарняну палату. Збоку чулося чиєсь кашляння і приглушений голос.
Я перевів погляд на співрозмовницю. Очевидно, вона на це чекала.
- Ти в нормі? – запитала вона.
- Не знаю, - відповів я і трохи нахилив голову, щоб поглянути на себе. – Що сталося?
- Коли увірвались грабіжники, ти кинувся їм навперейми. Один вистрілив вгору. Ти накинувся на нього, намагаючись забрати зброю, але її підхопив другий і вистрілив в тебе. На щастя, потім увірвалися правоохоронці і пов’язали їх. Ти був добряче поранений. Добре, що живий лишився…
Живий лишився?! Невже все так катастрофічно?
Я підняв ковдру і помітив, що в мене перев’язаний бік і область паху.
- Що, в біса, сталося? – прохрипів я. – Вони відстрелили мені…
- Так, - почулась відповідь, яку я менш за все хотів почути. – І я б хотіла про це поговорити.
Я мовчки перевів погляд на неї:
- І що ти хотіла сказати?
- Ми не можемо бути разом.
- Чому? Через це?
- Ні, - захитала головою вона. – Не тільки. Не зовсім. Я їду… Я їду до Львова. Я кохаю іншого. Я…
- А відносини? А це все, що було? Це все гра? Це все фейк?
- Мене попросили допомогти вивести тебе з депресії. Сказали, що це лише у мене вийде, оскільки ти до мене небайдужий… І я…
- Трясця… - тільки й вимовив я, остаточно шокований.
- Вибач, - мовила вона і вийшла з палати.
- Чекай! – гукнув я. – Стій! Не йди.
На жаль, двері зачинились. Збоку хтось гукнув:
- Облиш волати! Кому ти, інвалід, потрібен тепер?
Я безсило опустив руки і відкинувся на подушку. Схоже, все сталося так, як я боявся. Я боявся, що відносини виявляться несправжніми. На жаль, це таки так…
Відчинилися двері палати і зайшов лікар:
- Доброго дня, - мовив він. – Як самопочуття?
- Препаскудно! – відповів я. – А яку відповідь ви очікували? Мені відстрелили яйця, мене кинула дівчина і я дізнався дуже неприємні речі! Яке ще в мене може бути самопочуття, док?!!
Той почухав ручкою за вухом і сказав:
- Життя у всіх не цукор. Просто комусь щастить більше. Комусь менше… Але то все слова. Ти не переживай! Підлікуєшся, випишешся і будеш як новий. І все буде супер… І…
- Як новий?! Гарний жарт… - мовив я і беззвучно розсміявся. – Ви ж усім так кажете, хіба ні?
- Бачу, ти сьогодні не в настрої… - сказав він убік, щось записав і вийшов.
Я лишився лежати в палаті. Самотній і по великому рахунку нікому не потрібний…
Під вечір прийшли батьки. Мама більшою мірою плакала і приказувала «добре, що живий лишився». Тато відмовчувався і лише кілька разів казав, що він попереджував. Я в свою чергу кивав, втішав маму і раз за разом відкидувався на подушку.
Потім вони пішли. Принесли вечерю.
Наступила ніч. Я налапав свій телефон в шафці збоку, клацнув, екран посвітлів. Як я і очікував, з того дня, як відбулось пограбування, минуло кілька днів. Якщо точно, то три. Телефон поклав на місце, а сам знову приліг на подушку.
В голові був бардак, на душі було до біса паскудно. Звісно, а як ще має бути, якщо ти дізнаєшся, що тебе і не кохали, що це все було просто для того, щоб допомогти мені. Ні, я звісно вдячний друзям за турботу і в першу чергу їй, що згодилась на це… Але це якось неправильно. Так не можна робити… Це просто проти правил моралі.
Збоку хтось почав кашляти. Я заплющив очі, намагаючись заснути. Потім знову відкрив – сон не йшов.
Я лежав і тупо дивився у стелю. Десь неподалік їздили машини, освічуючи частину кімнати косим світлом зі своїх фар. Проходячи через гілки дерев, створювались дійсно химерні картини. Колись у дитинстві я дивився і лякався, а зараз… А зараз мені було просто до одного місця… Причому практично все.
Минуло кілька днів. Я практично змирився з тим, що сталося, але мій мозок категорично відмовлявся розуміти яким чином я пішов на побачення неголеним, якщо я точно голився, куди зникли отой тиждень і ці 3 дні з моєї пам’яті та яким чином вбита дівчина розмовляла зі мною і на ній не було жодних слідів поранень. Я вже був готовий повірити, що я тоді розмовляв з привидом, але її ж бачили всі, та і на телефонний дзвінок вона відповіла, коли я їй день потому зателефонував. Щоправда, вона відмовилась щось пояснювати, просто сказала, що у неї хлопець у Львові і вона ніколи мене й не кохала.
Я лежав, просто тупо дивлячись у стелю і навіть не думав. Книги, які приніс мені тато почитати (оскільки все одно нема чого робити), я ще навіть не відкривав. Вони були гумористичного напрямку, а в мене настрій був препаскудний і їх читати якось не надто хотілось.
Почувся скрип дверей і до кімнати увійшов мій друг. Він посміхнувся і підійшов до мене, простягаючи руку:
- Привіт.
- Привіт, - відповів я, потиснувши руку. – Навіщо?
- Що «навіщо»? – вдав, що не зрозумів, а може дійсно не зрозумів він.
- Навіщо ти змусив її зустрічатися зі мною?
- Це вона тобі сказала?
- Не важливо. Важливо те, що я знаю, що там все було одним великим спектаклем… Дякую, звичайно, що допомогли вийти з депресняка, але зараз я загнаний в аналогічний за розміром.
Співрозмовник присів на стілець і видихнув повітря.
- Це вона тобі сказала, чи хтось?
- А це щось міняє?
- Так.
- Припустимо, що вона.
- Окей. Так, я підтверджую, що це я попросив її запросити тебе на побачення. Так, я знав що в тебе почуття і глибока депресія… І от типу поміг.
- І вона згодилась?
- Скажімо так – вона не відразу згодилась.
- Ти їй заплатив? – ледве не підскочив на ліжку я.
- Ні, ти що? – похитав головою друг. – Вона ж не повія, врешті-решт. Я їй просто пояснив всю ситуацію. Що ти хлопець без дурних тарганів в голові, без шкідливих звичок, що тобі просто треба допомога.
- І вона згодилась?
- Вона сказала, що спробує. І, до речі, те, що ви кілька разів опинялися у ліжку – це її особиста ініціатива. Тут я непричетний. Чесне слово.
Картина змінювалась.
- Окей, - мовив я. – Добре. Закрили цю тему. Дякую за допомогу і підтримку. І вибач, що я так погано подумав про тебе. Я…
- Ти маєш право на будь-які думки. Навіть найгірші. Шкода, що так трапилось, - додав він, вказуючи на мене.
- Звісно, шкода… Вона мене кинула, до речі…
- Так, вона мені телефонувала.
Трохи помовчали. Потім я сказав:
- В тебе не буває провалів у пам’яті?
- Ну, у деяких людей буває, що від надмірних об’ємів алкоголю таке стається. Буває, внаслідок якихось травм… Буває…
- А в мене на рівному місці тиждень вилетів з голови.
- Тиждень?!
- Так. З того моменту як ми почали зустрічатися і до моменту пограбування. Пам’ять з’явилась вже в ту саму ніч…
- Буває ж таке…
- І ще кілька нестиковок виявилось.
Друг кашлянув і перепитав:
- «Нестиковок»?
- Ага. Типу ляпів. Я точно пам’ятаю, що я голився перед тим як йти на те побачення, а тоді я був у неї з борідкою… І з її слів, я відпустив борідку якраз у день, коли ми почали зустрічатись.
- Ну, може й виросла за тиждень…
- Навряд чи. Крім цього я точно пам’ятаю що при тому пограбуванні я не постраждав, а її вбили…
- Що?! Але ж вона…
- Так. Я не знаю якого біса тут коїться, але такого не може бути, що її тоді випадково пристрелили, а сьогодні я її бачу живу-здорову, а у мене вогнепальна рана…
- Може тобі привиділось?
- Ти знущаєшся?! Ти ще скажи, що я псих.
- Я нічого не кажу. Просто запитав…
Після короткотривалої мовчанки він встав, потиснув, кивнув «Бувай» і вийшов, прикривши двері. Я спробував знову обміркувати все, що сталось, але від цього починала боліти голова, тому я вирішив просто поспати…
За місяць з гаком мене виписали і я, переставляючи милиці, зайшов у свою кімнату, в якій востаннє був місяці зо два тому (якщо довіряти пам’яті). Тут аж нічогісінько не змінилось. Так, пилюка не лежала повсюди – заходила мама і прибирала, поки я лежав у лікарні. А так все було ідентично до того, як я пам’ятав.
- Нарешті вдома, - прохрипів я і сів на той самий свій диван.
Однією рукою клацнув кнопку програвача дисків, в іншу взяв книжку із журнального столика поруч. З динаміків зазвучав голос Положинського, який повідомляв, що «у когось є гарний альбом, у мене є гарна композиція». В цілому пісня від імені типового попсового виконавця, який розповідає як бути попсою… Звичайно, «Тартак» зовсім не такий, а ця пісня щось типу сатири. Дуже влучної сатири…
На фоні грала музика, а я гортав книжку. Автор був мені зовсім не знайомий, як і дана книга. Сюжет не вловлювався зовсім. Просто якісь тупі діалоги про відносини. Ні, я не проти того, коли у творі багато діалогів. Просто мусить бути якийсь нормальний сюжет. Прочитавши сторінок з десять, я кинув книгу убік і заплющив очі.
Відразу ж почала напливати втома. Захотілось спати. Це було доволі дивно, враховуючи, що я поспав цієї ночі доволі добре і на фоні грала зовсім не заколисуюча музика.
Я струснув головою. Весь світ плавно похитнувся…
- Тільки не це, - промайнуло в голові.
Я спробував різко розплющити очі. Вони доволі в’яло розімкнулись і почали знову стулюватись.
- Блін!! – скрикнув я і настільки швидко як міг пошкандибав до ванної.
Там відкрив кран і хлюпнув собі в обличчя водою. Сон не відійшов… Він наступав так само швидко і нахабно.
Я розумів, що можливо я зараз знову засну, а коли прокинусь, буде знову якийсь день на тиждень більший і за цей тиждень відбудеться щось нове. Причому відбудеться наче і з моєї згоди, і наче при моїй свідомості, але без мене… Без відображення у моїй пам’яті.
- Я не хочу спати, - сказав я нібито до себе.
Схоже, ці слова не зреагували. Мої ноги почали потрохи підкошуватись. В голові почало пульсувати. Очі почали самостійно заплющуватись. Я чув гупання серця десь у висках. Будучи не в змозі це контролювати, я зрештою розслабився і впав на підлогу прямо у ванній… Ніякого удару, ніякого болю, ніяких відчуттів. Крім відчуття приреченості…
Мене розбудили чиїсь обурені голоси, тріскіт та запах диму. Схоже щось десь горіло. Очі розплющились. Я лежав під деревом на землі. Поруч стояли мої сусіди – дядько років сорока та хлопець років п’ятнадцяти. На фоні щось горіло.
- Що сталось? – прохрипів я.
- Ти спалив півбудинку, йолопе! – відповів дядько.
- Я?!
- Так, трясця твоїй матері, ти! Якщо вже нажрався, то нащо було цигарки палити в ліжку?
Я пхекнув і сказав:
- Я не палю. Ви щось плутаєте… Я не міг так напитись.
- Я бачу, - кинув той і повернувся до мене спиною.
Аж зараз я помітив, що в руці в мене бичок, а в нагрудній кишені майже порожня пачка цигарок.
Я ледве піднявся і покульгав кудись убік. Не встиг пройти і десяти кроків, як мене вирвало. Не сильно, але цього було достатньо щоб мені довести, що я таки напився учора (чи то сьогодні).
Голова крутилась. Ноги були наче ватні. Очевидно, алкоголь ще не повністю вивітрився з крові. Я прийняв єдиний, на мою думку, правильний варіант – пішов до батьків, бо ночувати десь треба було.
Кілька кілометрів по темним нічним вулицям і я стукаю у двері батьківського будинку. Так, тут я провів своє дитинство…
Двері відчинив батько. Очевидно, він був надто здивований побачити мене в такому вигляді і так пізно, бо спитав:
- А що сталося?
- Пустіть переночувати – мовив я і, не очікуючи відповіді, зайшов усередину.
- Що трапилось? – знову запитав батько.
- Я не знаю. Кажуть, що я напився і заснув у ліжку з цигаркою в руці. Через це загорілась хата. Мене хтось витягнув. А може я сам вийшов. Не знаю…
- Так, паскудна ситуація. А чому ти напився?
Так, цього питання я не очікував. Власне, тому що я сам не знав відповідь і сам хотів дізнатися чому.
- Не знаю, - відповів врешті-решт я.
- Зрозуміло, - кинув батько. – Я постелю тобі у вітальні.
- Дякую. Я поки що в душ сходжу…
На голову тече вода. Думки трохи світлішають. Але пам’ять все ще так само затуманена. Я реально не міг згадати що трапилось. Навіть не те, що не міг. Я просто не знав.
Я вимкнув душ і струснув головою.
«Невже через неї?» - промайнуло в голові.
Так, це був один з найбільш імовірних варіантів. Дурний, банальний, але доволі реалістичний. Хоча що є реальність? Звідки мені знати чи зараз все відбувається насправді, чи це просто дурний сон. А можливо це лише витвір моєї уяви і це все просто програється в моїй голові, поки я стою на зупинці, чекаючи свого тролейбуса…
Так, з такими думками недовго і здуріти…
Я витер голову, одягнув халат і вийшов до вітальні. Тато вже пішов спати, постеливши мені на дивані. Я ліг і заплющив очі.
- Підйом, - почув я над вухом і прокинувся.
Наді мною нагнулась якась дівчина років двадцяти двох в шортах і спортивній маєчці.
- Це ви до мене? – сказав я, відчуваючи, що лежу зовсім не в ванній, а на ліжку.
- А до кого ж? Вставай, - сказала вона і смикнула мене за ногу.
Я піднявся і помітив, що милиць не було. Нога не боліла. Я зайшов до туалету (буквально кілька метрів справа) і помітив, що на мені нема жодних швів і слідів операції.
- Що тут відбувається? – запитав я сам у себе, вже не надто дивуючись, оскільки за останні 2 місяці таке вже бачив не раз.
- Швидко-швидко! – почув я у себе за спиною і побачив у дзеркалі ту ж саму дівчину. – Бігом! Рухайся!
Після душу мені сказали одягнути спортивну форму і вийти разом із іншими на майданчик. Так, окрім мене тут були ще інші хлопці мого віку. І більше нікого…
Коротенька зарядка і ми всі біжимо по колу, намотуючи сотні метрів.
- Я перепрошую, - прошепотів я до чоловіка справа від себе. – Де ми?
- На майданчику, - відповів той.
- Ні, я про це місце.
- Розмови в строю! – почув я над вухом і помітив ту дівчину-тренера.
- Я просто…
- Потім спілкуватись! Руху! Руху! – скомандувала вона, змахнувши рукою і ми пришвидшились.
Після цього ранкового спорту ми всі розбрелися по кімнатам. Та не встиг я і відпочити, як з динаміку пролунала команда одягнути обідній одяг і йти на сніданок.
Я відкрив шафку. Там висіло всього два комплекти одягу і одна порожня вішалка – для того, що на мені. Я взяв костюм, підписаний «обідній», одягнув і вийшов у коридор, приєднуючись до всіх. Люди вже йшли кудись. Я приєднався до натовпу і ми всі зайшли до великого залу, де сіли за довгі столи. Там стояли тарілки, у яких вже була якась їжа. На смак нагадувало пюре.
Після трапези ми вийшли з будівлі. Нас направили всіх до бібліотеки, куди ми і відправились.
Вже там я взяв першу-ліпшу книгу, сів за стіл та окинув поглядом усе і усіх. Все виглядало доволі по-дурному. Де я? Чому тут військовий режим? Хто ці всі люди? Та це було не головне питання. Основне, що мене цікавило – це дата. Сьогоднішня дата. Мені треба було знати скільки часу минуло з попередньої свідомості.
Я повернувся до хлопця позаду і пошепки запитав:
- Який сьогодні день?
- Середа.
- А дата яка?
- Двадцять четверте жовтня.
Судячи з названої дати, минуло з того моменту близько дев’яти місяців. Добре. Мене тепер цікавило що сталось за ті місяці, як я тут опинився та куди поділися усі мої травми. Все було незрозуміло.
- А можеш сказати, де я? – знову повернувся я до хлопця.
- В центрі.
- В якому?
- В центрі психічної реабілітації.
- Що?! – ледве не закричав я і відразу почув із всіх боків шикання. - Ці всі люди – психи?!
- І ми також. Але «психи» - не надто коректне слово. Правильніше сказати «люди, які потребують психологічної допомоги».
- Це одне і те ж.
- Пані лікар каже, що ні.
Я розвернувся до своєї книжки і випустив повітря. Все було зовсім незрозуміло. Раптом мені дійшло.
- Який рік? – різко повернувшись до хлопця, запитав я.
- 2012-ий.
Як я і очікував… Тепер мене «кинуло» в минуле. На початку жовтня 2012-го я якраз впав у глибоку депресію, з якої мене вивела та сама дівчина… А сьогодні було двадцять четверте жовтня 2012 року… Три дні потому… Три дні після того моменту, як вона мене запросила і згодилась. Два дні після того, як ми мали йти на побачення.
Що ж сталося за ті два дні? Чому я тут? Навіщо? Мозок почав потрохи закипати. Я обхопив голову руками і відчув пульсуючу кров у висках. У вухах знову почало гупати. Я закрив очі, сподіваючись, що зараз мене звідси забере і я відкрию очі в іншому місці. В кращому випадку на своєму ж дивані з однією недоголеною щокою. Пульсування ставало все гучнішим. Я міцніше заплющив очі.
В наступний момент я почув швидкий тупіт і те, що мені щось вколюють. Я навіть не встиг зреагувати. Укол – і я відчув, що втрачаю свідомість, падаючи на стіл.
Мене огорнула темрява…
Я розплющив очі, сподіваючись що побачу щось нове. На жаль, все та ж кімната, в якій я і прокинувся. На мені все той же одяг. Все так само.
За вікном чулись якісь звуки. Щось на зразок тупоту. Відчинивши двері, я вийшов з своєї кімнати. Ні, це було не в коридорі. Десь назовні. Відчинивши зовнішні двері, я вийшов надвір.
Грали у футбол.
- Приєднуйся, - кивнула мені тренерка.
- Я… не люблю футбол, - відповів я.
- Нічого. Полюбиш. Давай - давай!
Розуміючи, що з варіантами тут паскудно, я приєднався до гри. Власне, більшу частину часу я стояв неподалік воріт, просто чекаючи що буде далі. Всі бігали, трохи штовхались, копали м’яч, щось кричали одне одному. А я чекав. Не знаю на що.
Власне, тут можна було спробувати зібратись думками, оцінити поточну ситуацію, спробувати щось змінити. Але що? І, власне, навіщо? Чи буде в цьому якийсь сенс?
На жаль, до кінця обдумати я не встиг – м’яч, летячи у ворота, потрапив мені в голову. Я втратив рівновагу і почав падати. Від удару голова почала крутитись, а очі затуманюватись. В наступний момент я відчув болючий удар (мабуть, о землю).
Як не дивно, я не втратив свідомість. При падінні всі побічні ефекти минули. Звук нормалізувався. Повсюди бігали мої колеги по місцезнаходженню, а до мене вже йшла тренерка.
- Живий? – гукнула вона.
- Здається, так! – відповів я, почухуючи голову.
- Дивись трохи! – зауважила вона.
- Постараюсь.
- А вона нічого, - кивнув мені воротар, коли та відійшла.
- Ага…
- Подобається? – знову підморгнув співрозмовник.
- Що? – звів брови я.
- Та не соромся. Вона всім подобається. Але не для нас.
- Тобто?
- Кажуть, вона одружена.
- І? – пхикнув я.
- Не світить ні мені, ні тобі. Вона вже героїня чийогось роману. Не нашого, брате, не нашого…
Я мугикнув, начебто продовжуючи розмову. Насправді мені було плювати на нього.
Минали дні в центрі. Я все ще не вірив, що це все реально. Я просто робив те, що казали. Просто й бездумно. Лягаючи у ліжко, я обдумував ситуацію, але нічого мудрого не міг надумати. Засинаючи, я сподівався, що прокинуся вже в іншому місці і буде інший день. Прокидаючись, справді бачив інший день. Але місце було все те ж…
Я потроху розумів, що у мене є два варіанти – долікуватись і дізнатись що буде далі, або самому спробувати змінити щось і отримати шанс переміститись у інший день. Перший варіант мені не подобався, бо чекати я не надто любив. Лишався лише другий.
Того дня я прокинувся раніше підйому на годину. Було тихо. Всі спали. Я піднявся із ліжка, взяв один із комплектів одягу і зайшов до туалету. Було порожньо. Я зачинив двері і наскільки міг забарикадував їх зсередини. Просто щоб ніхто не зайшов. Щоб ніхто не завадив.
Десь у коридорі цокав годинник. Трохи шуміла вода у трубах. Я стояв і дивився на стінку. Потім видихнув і почав рвати взятий з шафи комплект одягу на смужки. Вийшло біля двох десятків. Закінчивши цей етап, я прислухався. Ніде нікого не було чути.
Я почав швидко плести з отриманих смужок мотузки по прикладу кіс. Я не знав як було б правильніше. Мені просто треба було зробити мотузку з підручних матеріалів. Годинник так само напружено цокав, а я, майже беззвучно дихаючи, сплітав і сплітав.
За якісь двадцять хвилин я отримав мотузку довжини близько метра. Цього було досить. Я заліз на унітаз та зачепив свій новосплетений шнурок за трубу. Вона була залізна і, по-моєму, не мала б відірватись.
Швидкими рухами я спробував зв’язати щось на зразок петлі. Виходило не надто добре. У цей момент я пожалкував, що не вмію зав’язувати краватку. Воно б добряче згодилося. Як би не було, за кілька хвилин старань я отримав петлю.
Закинувши її на шию, перевірив чи міцно вона висить на трубі, заплющив очі і ступив крок вниз з унітазу…
Перше що я відчув – це відсутність кисню. Проте відразу ж у висках почала пульсувати кров, відчувалось биття серця, дихання перебивалось… Все як тоді. Я зрозумів, що можливо прямо в наступну мить я все-таки зникну звідси і відкрию очі вже за кільканадцять кілометрів звідси за кілька днів потому…
Секунда, дві, три…
Я почув як хтось почав щось кричати та ламати двері.
Ще секунда…
Грюкіт! Крики!
Ще секунда…
Шалений шум за дверима!
Ще…
А наступної миті я відключився, сподіваючись що відкрию очі вже не тут, – закінчив він свою оповідь.
Я відкинувся у своєму кріслі, поглянувши на пацієнта та його батьків які сиділи по той бік столу.
- Отож, ти кажеш що це все ти зробив просто щоб переміститися у часі? Щоб щось змінити, так? – запитав я.
- Так! – кивнув пацієнт.
- І ти вважаєш, що троє дорослих людей повірять у цю твою дурну казку для маленьких дітей? У цей сюжет для фантастичного фільму? – продовжив я.
- Це не казка! – крикнув той. – Це все реально було. Ви тут сидите і вважаєте, що життя багатоваріантне. Але ви не розумієте, що вибори типу «кава, чи чай», «піти додому, чи поїхати трахнути коханку», «купити новий телефон, чи б/в» нічого не вирішують. Це все дурня. Ви не знаєте, що в житті набагато більше варіантів. І вони не такі банальні. Тому вони нам і не даються для вибору. За замовчуванням обирається кращий з двох. І ми живемо за ним. Так, деколи кажемо типу «Життя – л*йно», але повірте, що в іншому варіанті все в рази гірше. Це я на своїй шкурі відчув. Я це сам зрозумів… Я…
Я сидів, похитуючись у своєму кріслі і дивився на пацієнта. Той дивився зовсім не шаленими очима, як зазвичай дивляться всі психи, коли намагаються довести якусь нісенітницю. Ні, він справді вірив у те, що казав. Але я б не сказав, що то правда. Це просто його сприйняття реальності.
Так, я не вірю у цю всю байку про перенесення у часі. Так, я не вірю, що йому вдалося змінювати варіанти розвитку свого життя. Бо це просто нереально… Це просто все витвір його уяви.
Його привезли кілька тижнів тому після того, як він спочатку страждав від депресії, а потім від того, що дівчина його кинула після першого ж побачення, ледве не зістрибнув з багатоповерхівки.
Шкода хлопця. Справді шкода…
Тим часом він закінчив говорити і просто дивився, важко дихаючи. Його матір плакала. Батько дивився то на нього, то на мене.
- Отож, ти нам тут доводиш що ця реальність не така вже й реальна, - мовив я. – Так?
- Не зовсім. Я кажу, що вона не така, як вам здається.
- Зрозуміло, - сказав я.
- А що далі, лікарю? – звернувся до мене в півголоса батько.
- Поки хай тут полікується, - відповів я. – Якщо не буде приступів шизофренії та суїцидальних бажань, то випишемо, звичайно.
- Дякую, - кивнув він.
Вони всі вийшли а я лишився сидіти у своєму кріслі.
Отож, на його думку, наша реальність не така як ми собі вважаємо. Ну, що ж хай у нього буде своя нереальна реальність. Так, до біса нереальна. Реально нереальна реальність… Що ж тут ще сказати?...
КІНЕЦЬ.
14 Вересня 2012
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413088
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.03.2013
автор: William Mirovich