Стіни дійсно вміють розмовляти.
Ви мені не вірите? Я знаю.
Тільки треба трішки почекати.
Я он й досі, до сих пір чекаю.
Лише треба трохи потерпіти.
Сто одну секунду - зовсім мало.
Потім в небо з вітром полетіти.
Сновидіння там давно чекало.
Зіткане воно, мабуть, із сонця.
Райдуга, напевне, гаптувала.
Щось розсипала. Чи не пісок це?
Ним вона зірки намалювала.
Ось нарешті вже безмежні стіни.
Це ж заради них усе почато,
Бо не всі повірили на слово:
Стіни справді вміють розмовляти.
Од них лине тихий щебет пташки,
І бринить матусі колискова.
Потім зазвучала туга важко.
Справді, важко в світі без любові.
Стіни ті ніхто-ніхто не любить,
Їм привіт ніхто-ніхто не каже.
"Дайте, милі, ніжно приголублю",-
І обіймами до серця їх прив'яжу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412420
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.03.2013
автор: Ірина Гарасим`юк