Життя іде ніби за сталевою стіною,
А ти в полоні пустої темноти.
Твоє життя було світлою межою -
Що ледь вибралось з пітьми.
Як далі жити, порадьте хтось мені!
Що ж мені робити в обіймах пустоти?
Куди піти, як стіни не пускають?
Розбити той граніт у хмарах?
Ніч забрала гіркі чари,
Що стояли довгий час.
Та удаль вона відправить
Гіркі сльози, що лилися не раз.
Невже життя без мрії не можливе?
Чи хтось забрать її сміливий?
Кому у світі можна пожалітись?
Ніхто не хоче правдою умитись!
Для всесвіту - ми крапля в морі,
Або травиночка ламка у полі.
За кожним смерть прийде у мить
Яку Всевишній Бог нам приділить.
Буває, пустота відходить вдаль,
Ламаються і стіни як кришталь.
Граніт із неба падає у море
Та сльози щастя вивертають гори.
Лиш мрія у житті нам вкаже путь
І той хто встане на моїй дорозі –
Його вітри на північ віднесуть.
Кидать ним будуть в скали не земні.
Чи краще було б пожалітися собі?
Обіди нам давно відкинути чужі?
Зробити світ на мить світліш?
Та ні, всім краще жити в самоті.
Та не довго самота тих душ
Зриватиме такий великий куш.
Запізно вони вже зрозуміють
Що смерть лиш правду любить сіять.
Залишиться для мене лиш одне –
Про рідних й друзів не забуть згадать.
Не покину їх я тут на самоті,
Заберу з собою у рай свій на землі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411572
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 23.03.2013
автор: ivankokost