Моя муза
Була вже ніч, мабуть десь вже за північ, якщо мене не зраджує мій внутрішній годинник. Я дуже полюбляє цей час доби, коли навколо життя наче завмирає, і таке враження, що ти єдина жива людина в світі. Коли вікна в стінах багатоповерхівок гаснуть один за одним. Дивлюся в вікно, і бачу, що в сусідньому будинку погас останній вогник. А це знак того що настав мій час… Коли все місто опускається в м’які обійми Морфею, я сідаю за свої рукописи… Але знову нічого не виходить. Думки в хаотичному танці кружляють в мене в голові, так, що за жодну вхопитися не сила…
Ця ніч ні чим не відрізнялася від інших. Все було як завжди: напівпорожня чашка вже прохолодної кави, почата пачка цигарок, повна попільничка, плеєр з музикою і мої невід’ємні друзі ручка і блокнот. Я якраз прикурила цигарку, затягнулася і випустила з уст кільця диму. Все було як завжди, крім одного, я почула дивний звук, який віддалено нагадував мені сміх. І вартувало згадати ще й те, що я його почула не зважаючи на музику, яка лунала в моїх вухах на повну гучність. Спершу я не звернула увагу на нього, подумала, що це звукові ефекти, які використовувалися в піснях гурту Unkle. Уявіть моє здивування, що цей дивний звук я почула і в наступному треці.
«Мабуть хтось з сусідок» - подумала я і розслабилася. Та раптом згадала одну річ, від якої в мене кров відразу ж охолола в жилах: сьогодні ж субота, і всі дівчата пороз’їжалися на вихідні додому.
Признаюся чесно, я була налякана. Вже сподівалася побачити чи то злодія чи то ман’яка, а може і привида. Але ніяк не була готова побачити таке . В лівому кутку кімнати майже під самою стелею щось літало. Це щось мало форму швидше всього нагадувало метелика. Але я ніколи не чула що б метелики сміялися, бо цей дивний звук знову повторився. Витягнувши з вух навушники, ретельно придивилася,і о Боги, я побачила що цей "метелик" має щось подібне на людське тіло, тільки дуже мініатюрне. Я аж присіла на підлогу і схопилася за голову.
« Боже, невже збожеволіла? - вилітає з моїх вуст – в мене зорові і слухові галюцинації. Все, дівчинка, догралася!». У відповідь істота ( інакше я її не могла назвати) просто розсміялася у відповідь. Цей сміх нагадував одночасно звук дзвіночків і чомусь звук бензопили «Дружба». Хоча дзенькіт останньої ніколи в житті не чула, але чомусь була впевнена, що коли її ввімкнути вона саме так і зазвучить.
Страх вже пройшов, а натомість з’явилося таке необережне відчуття як цікавість. І не обдумаючи, що б таке розумне сказати випалюю в голос: « Хто ти?» І у відповідь знов той самий сміх.
Та раптом, вона ( не знаю чому,але була впевнена, що це створіння саме жіночої статі) підлітає до мене і сідає на розкритий блокнот. Тепер я мала можливість ретельніше її роздивитися. Ось як вона виглядала: за вишки до 7 см,
зовні нагадувала Барбі чи похідні від неї. За спиною в цієї ляльки було щось, що віддалено нагадувало крила метелика. За візерунком та забарвленням швидше всього нагадували крила метелика – монарха. Уважно придивившись я побачила, що в цієї істоти, до волі миле обличчя, з величезними блакитними очима, в яких можна було побачити безхмарне небо. ЇЇ чорне, наче шматок вугілля, волосся було заплетене в дві коси. Господи, так що воно ж таке?
Вона зручно вмостилася на моєму блокноті, і уважно вивчала мене, так само як і я її.
Помітивши моє здивування вона щиро посміхається і заходиться від сміху. Це й її регіт триває до 5 хвилин, і помічаю, що на її небесного кольору очах виступають краплинки сліз. Вона дістає з карману білосніжної сукні носовичок, і витирає ним сльози ні на секунду не припиняючи сміятися.
Я знову задаю вже в котрий раз питання: « Хто ти?». Відповіді почути вже й не мріяла, а ж раптом її уста відкрилися і пролунав тихий дзвінкий голос:
- А ти як думаєш? – і знову вона сміється.
- Ти можеш хоч на хвильку перестати? – кажу я її нервово. – Поясни будь ласка хто ти, і як ти потрапила в мою оселю? Добре, давай так, мене звати…
Вона мене перебиває махаючи головою зі сторони в сторону. На хвильку мені здається, що вона скорчила гримасу, яка виражала: яка ж ти тупа!
І нарешті чую довгоочікувану відповідь:
- Мене звати Ерато, а як звати тебе я прекрасно знаю, так як спостерігала за тобою поспіль не один рік.
Я розгубилася від почутого, а в голос сказала:
- Спостерігала? А чому я тебе ніколи не помічала до сьогоднішнього дня?
- Просто ще був не час. Ти не була готова до цієї зустрічі. – сказала вона мені посміхаючись.
Я дивилася на неї, і не знала, що їй відповісти на таке.
- Не дивуйся, що ти ніколи мене не бачила. Мене можна побачити лише тоді, коли сама того захочу. Ось тепер і настав час нашого знайомства. Ти так і не відповіла на моє питання: хто я?
- Мабуть фея або ж щось подібне, - відповідаю їй, - але швидше всього ти плід моєї уяви або ж просто галюцинація.
На устах в мене з’являється іронічна посмішка. І знову вона сміється,- та скільки вже можна,- думаю. – Це вже починає мене дратувати.
- Як вже казала мене звати Ерато, я муза. І в основному все що ти писала протягом життя це саме моя заслуга..
Вона не встигає договорити, як її перебиваю:
- Хто, хто? Щось не віриться. – тихо промовила я. – Муз не існує в природі, це все міфи стародавніх греків і римлян.
- Міфи? Ти сказала міфи? – і на її обличчі я помічаю злість та тривогу.
- Добре, - кажу я,- припустимо, що ти муза, а чому ти завітала саме до мене? В мене здається в тебе повинно бути десятки тисяч підлеглих по всій планеті.
- Я твоя муза, В кожного письменника або ж поета є власна муза, в кожного своя. Зрозуміла?
Я махаю їй головою, думаючи, все таки це сон. А вона не дивлячись ні на що продовжує:
- Це не сон, просто ми постаємо перед очима людей тоді, коли наші підопічні починають лінитися і перестають творити. Тепер ти зрозуміла, що я тут роблю. – каже вона це і оглядаючись довкола продовжує, - А ти погана господиня, скільки часу вже розмовляємо, а мені нічого не запропоновано…
Я собі думаю, оце наглість, але вголос кажу: - А що музи полюбляють? Нектар і амброзію? – саркастично в себе в голові добавляю.
- Не смішно, - каже вона, - я вмію читати думки. А на рахунок вище перечисленого, це дійсно міф. Можеш запропонувати мені варення, і бажано малинове.
- Музи їдять малинове варення,- сміюся я, - тобі дійсно поталанило в мене воно лише і є.
Підіймаючись з підлоги прямую в напрямку кухні. Думаю: « Невже це відбувається зі мною? А якщо це реальність?» Підходжу до шафи відчиняю її і витягую банку з варенням. Дивлюся на столові прибори, що ж взяти, навіть чайна ложка для Ерати буде по вазі як для мене 100 кілограмова штанга. Так, мабуть нічого не беру, нічого підходящого не має.
З банкою варення в руках прямую назад до кімнати і кажу:
- Малинове, саме як і хотіли Ви.
- Хватить блазнювати тут мені!
Ставлю перед нею банку, дуже хочеться побачити, як вона його буде їсти. І вона мене дивує в котрий раз: дістаючи з іншої кишені сукні стару брудну дерев’яну ложку. Оглядаючись на мене, чи за нею спостерігаю, заспокоюється, бачучи, що дивлюся в іншу сторону, витирає її в свою сукню.
- Давай плодовжимо нашу лозмову,- каже вона з повним ротом варення,- я плилетіла до тебе, тому фо плишла пола тобі внову поцати тволити. Про що ти хочеш писати? – говорить вона вже проковтнувши варення. Які в тебе задуми?
- Чесно кажучи ніяких, - відповідаю їй. – Ти ж муза, а не я, так що допомагай мені.
За кілька хвилин банка варення стає на половину пустою, а з Ератою починає, щось дивне творитися. Вона піднімається на ноги, похитуючись, як останній п’яничка. Ложка падає з її рук і вона намагається її підняти, але замість того сама падає на стіл і зразу в кімнаті звучить храп.
Я намагаюся музу розтормошити, але вона лише прицмокує і махає рукою зі словами: «Відчепіться, дайте порядній дівчині поспати».
« Знайшлась мені порядна…Ось і знов, моє везіння, з всіх муз, які є на світі мене надихає муза-п’яничка. І хто ж міг знати, що на неї так впливає варення?»
Я обережно беру її в руку і акуратно перекладаю на подушку, накриваю шматочком тканини, виходить імпровізована ковдра.
Тепер все стає на свої місця, з такими краплями натхненням, що надає мені п’яничка Ерата, і не дивно, що я толком нічого і не можу створити путнього.
Думаю лягати спати, а ж раптом в голову приходить думка: « Можна ж написати історію про зустріч з музою, але не буду згадувати мабуть про варення. Просто опишу нашу зустріч і діалог. Закінчу мабуть тим як вона мене надихнула, як вона сиділа в мене на плечі і як потрібні слова нашіптувала на вухо. Історії повинні ж добре завершуватися, кому буде цікаво читати про музу, яка страждає алкогольною залежністю від варення?
Я посміхаюся, беру ручку до руки, відкриваю блокнот і починаю писати забуваючи про все на світі.
Я навіть не помічаю, як моя муза відкриває одне око, і спостерігає за моєю роботою. Тихенько піднімаючись з подушки вона поглядає на мене і під ніс тихенько собі говорить: - Все вийшло, як і я собі запланувала. ЇЇ обличчя осяяла широка щира посмішка. Ерата беззвучно клацнула пальцями і зробилася враз прозорою. Також і зник шматочок тканини, який заміняв їй ковдру. Змахнула своїми крилами, які так подібні на крила метелика-монарха, і піднялася в повітря. Підлетіла до мого чола і поцілувала мене в нього зі словами: - Твори. – і вилетіла з кімнати в відчинене вікно.
Я навіть якби хотіла не змогла б відчути, а ні побачила цього. Я творила, можливо найгеніальніший твір свого життя, або ж один з багатьох творів, які мені судилося ще написати. Я водила і водила ручкою по рядкам блокнота, слова та речення водоспадом лилися з мене на папір. Довго ще так сиділа, проходили години, вже цигарки в пачці закінчувалися. А я все писала… Так мабуть і заснула.
Наступного ранку прокидаючись, зразу ж оглянула подушку в пошуках музи, проте жодного сліду Ерати не було. Я подумала оце так сон. Присняться ж такі дурниці, про музу яка п’яніє від малинового варення. Та раптом за вікном чую сміх, який так мене вчора дратував і слова: «До наступних зустрічей».
Я підбігаю до вікна, а за ним нікого не має… Невже це все правда, невже мене дійсно сьогодні вночі відвідала справжнісінька муза? Я посміхаюся і кажу: « До зустрічі, дякую що надихнула». Вона знову голосно розсміялася і її сміх все лунав і лунав.
Більше я Ерати не бачила, але відчувала її присутність кожен раз коли беру до рук ручку.
Ось так хочете вірте, а хочете ні, але саме так я віднайшла свою Музу.
15.03.13.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411537
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.03.2013
автор: Renka