Замiсть епiлогу

(Насправді  просто  епілог  до  повісті  «Батальйон  смерті»)

«Тут  прихожани  –  діти  праху…»
           (Осип  Мандельштам)

 Я  завершив  службу  і  отримав  на  руки  документи  про  звільнення  в  запас.  Довгоочікуваний,  омріяний  день  настав.  Я  попрощався  з  друзями.  Мій  старий  і  вірний  друг  вірменський  художник  попросив  мене  лишитися  ще  на  один  день.  Він  теж  мав  їхати  додому,  але  йому  не  дали  документів.  Ще  й  кинули:  «Не  треба,  щоб  вони  їхали  додому  разом.»  Він  просив:  «Заночуй  тут  ще  одну  ніч,  а  завтра  ми  поїдемо  до  мене  в  гості  –  і  ти  побачиш  що  таке  справжня  кавказька  гостинність!  Якщо  скажеш  –  хочу  їхати  до  тебе  в  гості  на  машині  кольору  шоколаду  –  і  я  тобі  це  влаштую!  Ти  не  уявляєш  яке  ми  влаштуємо  свято!»  Але  на  свій  сором  і  ганьбу  я  відмовився.  Я  сказав:  «Вибач,  але  в  цих  стінах  у  цьому  світі  я  не  можу  лишатися  більше  ні  хвилини.  Я  просто  мушу  піти  з  цього  світу  –  і  негайно…»  «Тоді  йди  –  значить  так  судилось.»

 Я  вийшов  за  ворота  КПП,  подивився  на  небо  по  якому  пливли  білі  пухнасті  хмари,  розкинув  руки,  наче  хотів  ними  охопити  весь  світ  і  вигукнув  на  все  горло:  «Свобода!!!»  На  мені  ще  була  остогидла  радянська  форма,  але  я  знав,  що  через  пару  днів  скину  її  назавжди.  Солдати,  що  чергували  в  той  день  на  КПП  побачившу  цю  сцену,  гідну  пензля  Ге  чи  Пікассо  розсміялись.  Може  вони  знали,  що  свободи  насправді  не  існує,  і  ми  вічно  приречені  перебувати  у  в'язниці  свого  тіла,  може  просто  зрозуміли,  що  справжні  свобода  схована  у  власній  душі,  а  решта  іллюзія  -  не  знаю...  
   
 Я  звільнився  в  той  самий  день  –  8  травня  –  коли  прийшов  два  роки  тому  в  військомат  щоб  сісти  в  автобус  набитий  такими  самими  постриженими  на  лисо  людьми,  які  їхали  в  невідоме.  Я  вертався  тим  самим  дивним  маршрутом,  що  і  приїхав  до  «Батальйону  смерті».  Навіть  в  столиці  імперії  зайшов  до  тої  самої  Третьяковської  галереї  і  так  само  годинами  дивився  зачаровано  на  картини  Врубеля.  Навіть  зловим  такі  самі  неприязні  погляди  іноземних  туристів  –  неприязні  щодо  форми  яку  я  досі  носив.  Але  я  їхав  додому  по  зовсім  іншій  країні  –  щось  змінилось  за  ці  два  роки  –  щось  невловиме,  сама  атмосфера…

 Я  часто  сумніваюсь  в  доречності  і  сенсі  своєї  правдивості  -  цього  зображення  темних  сторінок  людського  буття...  Як  хочеться  писати  про  прекрасне,  високе,  мудре...  Але  саме  це  -  оця  пережита  чорнота,  побачена,  відчута  темрява  людських  душ  змушує  це  описати.  Для  чого?  Навіщо?  В  світі  так  багато  паскудства.  Я  часто  думаю,  що  література  покликана  саме  зображати  світ  і  людей  кращими  ніж  вони  є  насправді,  щоб  подарувати  нам  сенс  і  радість  буття...  Але  не  писати  про  це  -  цього  вже  я  не  можу.  Занадто  довго  це  я  носив  у  собі,  носив  цю  зневіру  в  людину.  А  в  людину,  наспрваді,  треба  вірити...  

 Я  дуже  часто  сумніваюсь  і  не  бачу  сенсу  у  тому,  що  я  пишу...  Чи  зробить,  хоч  когось  хто  прочитає  це,  моя  писанина  кращим?  Добрішим?  Чистішим?  Не  знаю...  Часто  згадую  все  пережите  і  думаю  -  а  чи  не  було  все  це  дарма?  Ні,  напевно  все  таки  не  дарма...

 Так,  сто  разів  правий  той,  хто  скаже,  що  «дідівщина»  і  всі  армійські  маразми  створені  не  совітами  і  не  «радянською»  системо.  Що  «совок»  тут  ні  до  чого.  Все  це,  ця  природжена  жорстокість  закладена  десь  в  глибинах  єства  людини.  І  форма  та  зброя,  що  людина  тримає  в  руках  тільки  звільнює  це  зло.  І  жахливі,  нестерпні  умови  життя    тільки  посилюють  це,  перетворюють  людину  на  звіра.  Я  колись  чув  від  одної  інтелігентної  і  дуже  розумної  людини,  яку  щиро  поважав  (до  цього  як  почув  цю  фразу,  звісно),  яка  сказала,  виправдовуючи  звірства  армії  яку  вважала  своєю,  рідною  –  мовляв,  «на  війні  звіріють  всі»,  тому  нічому  дивуватись.  Ні  не  всі!  Не  всі!!!  
   
 В  радянському  варіанті  вся  ця  дідівщина  і  всі  ці  маразми  було  особливо  потворні  і  жахливі…  Я,  звісно,  не  можу  судити  про  інші  армії,  наприклад,  про  французький  «іноземний  легіон»,  хоча  в  мене  є  знайомі  які  там  служили.  Але  я  там  не  служив.  Я  не  пережив  тої  атмосфери,  а  значить  і  судити  не  маю  права.  Але  все  таки  –  жорстокість  там  мала  хоч  якийсь  зміст,  хоч  якусь  логіку  –  тут  же  –  повне  безглуздя,  повний  абсурд.  І  люди  –  живі  люди  приносились  в  жертву  цьому  абсурду…  І  про  них  забути?  Я  до  сих  пір  пам’ятаю  обличчя,  очі  і  слова  цих  людей  ніби  це  було  вчора…

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1985  років.  Світлина  з  мережі.)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410284
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.03.2013
автор: Артур Сіренко