Коли замислююсь про долю драматичну
своєї мови, слова і культури,
пригадую Сизифову спокуту вічну,
круті шляхи і неприступні мури.
Заговорив Еней на українській мові,
а з ним боги, божата і богині грецькі.
і в пику Петербурзькому орлові
на українській реготався Котляревський.
Як молоде дівча, що в лісі заблукало,
крізь польські хащі і московські буреломи
із темряви до світла слово пробивалось,
щоб часом не забули, звідки ми і хто ми.
Здавалось, лиш трясовина в кінці дороги,
а по верхівках - довге "акання" московське.
І мова рідна - лиш в оселі хлібороба,
так віддано скалькована по-малороськи...
Та раптом струни Кобзаря безкомпромісні
так пристрастно і по-весняному розкуто
влились яскравосонячно і благовісно
у темний морок безбатькІвської розпуки.
Та східний вітер знову гонить крутохвилі
і повінню ідей - чужинської полови
з-під мови - храму української святині
підступно вимива фундаменту основи.
Та їм на перепоні ми поставим греблю
із слів - цеглинок, із віршів поезопісні.
У цьому - першосенс і життєва потреба,
у кого з Україною - душа і мислі!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409241
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.03.2013
автор: Славомир