Навіть тут без затримок не можуть,
Знову черги, повірки і тут.
Ніби це не поезія – проза,
Почекаю, мене вже не ждуть…
Чом поліз я туди? Є ж бо діти?
Ну а що я іще мав робить?
Діти також ще хочуть пожити, –
Чи їх мав цього права лишить?
А в Чорнобилі лагідна спека
І народ розглядає пожар,
Всі роздягнуті – де там безпека,
Прийде потім з хворобами жах.
Ми вже тут з інструментом, по штату.
Почекай, я лише застебнусь.
І пішли у вогонь працювати,
Щоб реактор ще раз не рвонув.
Потушили – ми хлопці завзяті.
Що, рентгенів поменше б? - я за!
Морда, наче буряк із багаття
А в очах ніби леза ножа.
Ну а потім? – щось там лікували,
І прощальне дружині, отцю,
Бо легені вже вверх вилітали,
Та й навіщо легені мерцю…
Так куди я такий симпатичний?
Що, до раю?! Це годі плести.
Ні, у пеклі мені буде звично,
А до раю не хочу я йти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408139
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 11.03.2013
автор: Мірошник Володимир