Ми дуже часто будуєм стіни. Навколо себе. Відгороджуємося від світу, кажемо, що він поганий, жорстокий. А хіба не ми його таким зробили? Образи, зради, брехня, вбивства й тисячі інших гріхів - не наших рук справа? То навіщо ми все це робимо, спилюємо гілку, на якій сидимо, копаємо яму під собою же? Ми ідіоти, егоїсти - люди. Для чого придумали стіни, мури, огорожі, ґрати, двері, замки? Щоб зникнути, розтанути, втопитися у власному самолюбстві чи самотності?
Яке ж жахливе це слово... Сам, один, більше нікого. Тисячі безглуздих думок стукають в твою свідомість. Та ти не піддаєшся їм. Вони зляться, щораз все дужче і дужче, з ярості штовхають оті ворота до твого розуму, б'ють щосили їх ногами. А ворітця такі хиткі... Їм, мабуть, не встояти. Кожна секунда приносила їм згубний дарунок - новий міліметр іржі.
Людей поруч немає, розрадити нікому. Ніхто не віджене думки, хитрі й підлі. Ворота от-от упадуть, вже чути їхню лебедину пісню, змучений, жалібний крик, благання про допомогу. Та чекати її немає звідки.
Думки дісталися твого "я", мордують тепер його, б'ють вже зсередини. Тепер уже твоя душа стала полем бою між здоровим глуздом і божевіллям. Ох, які же баталії розгортаються на сірому полотні людського єства. Так, вони саме такого кольору, бо змішалися в ньому біль і щастя, ненависть і безмежна любов, брехня й щирість - всі стали до бою. Усі ж і привели до болю.
……………………………………………………………………………………………………………………………
Їй було абсолютно байдуже, що вона сірого кольору, бо це тільки ззовні. Душа ж її була різнобарвною, веселковою. Ні, вам не привиділося й не почулося. Саме душа. Принаймні, так думала сама шестиповерхівка. То що ж було тією душею? Усе зовсім просто.
Стара однокімнатна квартира на останньому поверсі будинку і є його серцем, його всім. Вона ж бо одна із тих, що найближче до неба. Але із усіх інших помешкань шостого поверху вона вирізнялася, була особливою, не просто квартирою. Ніхто не міг пояснити чому. А, може, просто, не хотів? Адже це було надзвичайно легко.
Варто було тільки ступити на поріг оселі, як у тобі щось тремтіло і переверталося. Неймовірний позитив й безмежне щастя, здавалося, були єдиними речами тут. Тільки потім, секунді на дев'ятій, можна помітити всі речі, які випромінювали те щастя, які сіяли теплом. Стіни квартири були густо всіяні мереживом візерунків, неначе сплетінням сонячних променів, на яких подекуди вимальовувалися-виникали посмішки, справжні й щирі. Байдуже, що на фото, вони були живими, продовжували йти, танцювати, стрибати й звісно, сміятися. Невідома сила вдихнула життя в оці нібито відбитки реальності, в секундну пам'ять, але таку, що може розповісти дуже багато.
Речей, що любили розмовляти, в цій оселі було безліч. Найменша бісеринка на вишитій сукенці порцелянової ляльки знала чимало історій, та ділилася вона ними лише зі своїми найкращими друзями: фіалкою, котра стояла на підвіконні та старому, старішому , мабуть, ніж сам світ, вікном.
Ці троє могли розмовляти годинами, поки їхню приємну бесіду не переривав стукіт в прихожій. Тоді вони затихали і з нетерпінням чекали, коли ж нарешті зайде та людина, яка зробила їх живими. Вона повернулася як зазвичай влітку - о дев'ятій тридцять шість.
То була чарівна пора, коли вечір уже пахнув утомою, небо вкривалося пеленою сутінків, а комарі заводили свою надокучливу пісню. Оля любила ці моменти. За звичкою, можна сказати, інертно, вона зачиняла кватирку, шепотіла вікну : "Привіт!", поливала свою фіалку й вкладала спати порцелянову ляльку. Тоді дівчина заварювала свій улюблений жасминовий чай і слухала те, що хотіла почути весь день. Старе вікно починало свою розповідь.
Воно тихо й ніжно шепотіло, немов співало, розказувало про світанок, який збудив його зі сну, висушив сльози ночі в траві, повернув до життя абсолютно все. А потім почався дощ. Несподівано, неочікувано, раптово. Йому ніхто не радів. Прозорі краплинки образилися на те, що ніхто не хотів із ними гратися, і втекли світ за очі, дотепер не повернувшись. Не забуло вікно й про троянду, яка нарешті розцвіла. Квітковий кущ ріс під самісіньким будинком, якраз навпроти вікна. Квітка була багряною, немов кров. Олі захотілося побачити це чарівне диво, вона миттю схопилася й виглянула надвір, та, на жаль, нічого не побачила. Темно-синя ніч сховала в собі все, на небі не було жодної зірки. Це трохи зіпсувало настрій молодій дівчині.
За той час, поки вікно мовчало, воно збагнуло, що зовсім нічого не знає про свою хазяйку, вірніше подругу. Нічого, крім того, що вона була чудовою людиною. Тоді воно попросило: "Розкажи щось про себе". Оля всміхнулася і почала розповідати своїм дзвінким голосом.
Та її обличчя враз змінилося, зникла така звична для світу цього посмішка, натомість з'явилася втома старої сімдесятирічної людини, котрій вже нічого робити й чекати в цьому житті. У голосі дівчини бриніли нотки суму. Вона говорила так, начебто піаніст виводив чергову елегію по клавішах свого фортепіано.
Із тіні минулого вийшло багато. Загадалося все, що випало, наче сьогоднішній небажаний дощ, на ці двадцять три роки життя, абсолютно все.
Смерть батьків ще п'ятнадцять років тому, жахливий, нестерпний, наче тюрма, дитячий будинок, довгоочікувана воля після нього, яка не принесла нічого, крім безлічі проблем, невиліковна хвороба, яка не давала спокою ні вдень, ні вночі, доросле життя. А в ньому - самотність. Болюча, холодна.
Ольга збагнула, що нікому ніколи не була потрібна, ніхто не радів зустрічі із нею, ніхто її не кохав, нікому не дарувало посмішку сказане нею : "Привіт", крім вікна та фіалки. Вона завжди сама, в чотирьох стінах, або ж як мушля, сама в собі. Дівчина дивувалась, як вога могла були щасливою і водночас непотрібною.
Обдурена! Сама собою! Ні з ким ніколи не розмовляла просто так, тільки що з вікони. Оля заплакала, сльози без упину текли, мов дощ, що тільки-но розпочався надворі. Подушка вбирала в себе ті краплинки душі, що вирвалися назовні, ставала все мокрішою із кожною секундою. Прилинув сон.
Та не довго. Через якусь годину тиша зникла, розтанула, розвіялась, як дим, як той же сон. Її прорізав, наче вбив, несамовитий крик. "Геть!", - лунало крізь ніч. "Геть, геть, геть!", - прозвучало ще, мабуть, із сотню разів.
А далі, крім слів, з'явилися вчинки... Ні в чому не винна фіалка полетіла до вікна, розбила його. Тоді дико прогриміло: "Так, нарешті!" І останній крок дівчини в цьому житті. Крок у безвість, темряву, порожнечу. Улюблений шостий поверх не залишив жолного шансу на життя. Та розбитиму, подивованому й розчарованому вікну здавалося, що його подруга померла ще десь на поверсі третьому. А, може, й швидше, коли кричала "так".
Ніч і далі безтурботно спала, їй було байдуже до всього, що відбувалося, адже й так скоро світанок. Новий день і справді прийшов майже одразу. Все знову ожило, розцвіло, вмилося росою. Та мертве тіло дівчини до життя не повернулося. Червоною трояндою, як вчора, цвіла тільки кров. Її втоптувала в болото байдужість неба, яке навіть не глянуло додолу, не відвернуло вчора цей фатум.
Вікно ж звинувачувало себе. Чому воно не змогло затримати Олю, дало вистрибнути, зробити той крок? Йому хотілося померти. Та це було неможливо, воно й так не жива. Тільки уява дівчини вселяла в нього життя. То чому тепер воно не розвіялось, не зникло разом із Олею, там внизу, в грязюці? Вікно хотіло зазирнути у вічі своєї подруги і запитати всього дві речі: "Чому і навіщо?" Цього воно не дізналося ніколи.
..............................................................................................................................
Пройшло вже, мабуть, років десять. Шестиповерхівка тепер не раділа життю. Із неї виселилися абсолютно всі. Ніхто не міг терпіти щоночі крик: "Геть!" Це не були ні, привид ні душа. Кричало вікно. Воно проганяло від себе уявне життя. Йому було самотньо, особливо вночі. Удень же вікнорозповідало вітру своє історію, а особливо те, чому воно розбите.
Вітер з болем та сумом слухав, а потім щоразу утікав, та завжди повертався. Йому було шкода вікна, яке колись розповідало про все-все довкола, а тепер тільки про смерть, звинувачувало себе й досі.
Вітер прилітав на шостий поверх, пробирався крізь щілини у віконній рамі до самотньої квартири. Він не хотів заходити через прочинене вікно, щоб не ятрити його болючу душу. Потім тихий вітер розмовляв із порцеляновою лялькою і розумів: вона теж збожеволіла. Теж від самотності.
Цього би ніхто й не знав, якби не вікно.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407990
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.03.2013
автор: Ірина Гарасим`юк