На площі біля парку стоїть гранітна глиба,
Навколо позбиралось людей велика сила.
То мовчазний Тарас в задумі споглядає,
Його прийшли вітати з вінками й прапорами.
Лунають гімну звуки, вінки під ноги стелять,
Цитують його твори і крізь плакати клеять.
А навкруги вирує лютнева ще погода,
Північний вітер дме і сніг лежить навколо.
Чому же ти, Тарасе, стоїш усе похмурий,
Чого же ти не радий, чому стискаєш губи?
Чому сумне обличчя, і погляд твій суворий,
Чого ти не всміхнешся своїм нащадкам кволим?
Дивися, он «Ляшки» із вилами повстали,
Вони, як люті змії, лишень й того чекали,
Щоб з іменем твоїм, всіх тих на вила взяти,
Хто не схотів із ними під ці знамена стати.
А он пришли оті, хто так тебе кохають,
Та слів твоїх простих у серці не тримають,
Не хочуть серце своє в любові зберігати,
А хочуть лишень кров із когось випивати.
Скажи же, мій Тарасе, чого такий ти лютий,
Чи ти так не хотів, щоб пам'ятником бути?
Чи може то не ти схотів на кручі вмерти,
І споглядати з відти, що коїться по смерті?
Чому же зараз в тебе заплакане обличчя,
Чи може то від снігу в очах твоїх іскриться,
Чи може то від сонця розтанули ті крихти?
Та ні, то від ганьби, стікають мокрі цівки!
Пробач, мені Тарасе, за ці мої розмови,
Так болісно дивитись на ті чернечі збори,
Піду я краще в поле, візьму до рук пшеницю,
Відділю чисте зерня від всього того сміття.
Піймаю вітер свіжий, нап’юся його сили.
Пірну в блакитне небо, омию в ньому тіло.
Розстелю собі постіль із трав зелено-косих
І ляжу спочивати на віки в чистих росах.
Не хочу я на кручі собі могили мати,
А хочу, як пшениця, зернятко засівати.
Бо може ще колись захоче хлопець інший,
Зернятко те знайти за все на світі більше.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407899
Рубрика: Присвячення
дата надходження 11.03.2013
автор: Сергій Ранковий