За рученьку тримає смуток,біль,
Хотіла,щоб вони тут заблукали.
А вечір їй говорить:
-Тут не стій!
Бо тут чиїсь є прошені вокзали.
Це наче ліс,високий і стрункий,
Поодинокі тут стоять ялиці.
За руку смуток,біль неговіркий
Стискає її душу і обличчя.
Вона весна,за руку повела
Журбу і смуток,в лісі залишила.
Не хоче бути для людей сумна,
Бо для людей лиш щастячко просила.
І де їх лишить?В лісі,чи в ночі?
Та краще відведу я їх у річку.
Відтоді ходить смуток у душі,
І заглядає в неї більше в нічку.
День не схотів забрати,тому в ніч
Весна увесь цей смуток покидала.
І інколи у тому тільки річ,
Що веснонька той смуток в ніч лишала.
Та це для нас старалася весна,
Хотіла,щоби ми не сумували.
Весь смуток покидала до кінця,
Щоби про нього зовсім ми не знали.́
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407846
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 10.03.2013
автор: Відочка Вансель