(Оповідання для дітей)
Оленка і Василько жили в одному селі, на одній вулиці, і тому з дитинства дружили. У ті дні, коли ходили до школи - разом робили домашне завдання, на канікулах разом гралися, влітку цілими днями хлюпалися у воді, коли потрібно було, допомогали батькам по - господарству. Бувало прийде Василько, щоб забрати дівчинку гратися, а батьки не відпускають: “Нехай перемиє посуд і підмете сіни, а то так і розледачіє.”
От і береться тоді хлопець разом із подругою до роботи. За двадцять хвилин вони усе хутко перероблять, навіть, встигнуть полити грядку. Отак пролітав не один рік. Аж ось вони перейшли до третього класу. Підросли, витягнулися, але в душі залишилися такими ж дітьми, яким над усе хотілося погратися.
Одного дня, коли у Василька не було нікого в дома, він запросив подругу в гості, щоб почитати книгу, яку ще його дідусь в дитинстві любив. Діти, прочитавши кілька сторінок, почали переглядати картинки, коли і це набридло, вирішили погратися в піжмурки. Спочатку ховався хлопець.
Івасику — Телесику!Де ти? Невже заліз у холодильник? - жартуючи, вигукувала Оленка.
Я тут, ку-ку! Ку-ку! - переховуючись, кричав господар з однієї кімнати, а то з іншої.
Коли знову настала черга йому ховатися, то хлопчик вирішив, що буде найкраще залізти до шафи, де стоять мамині парфуми. Там його жодна комашка не побачить, та й подруга не здогадається, де він. Василько сидів тихенько у своїй схованці, та враз майнула думка: “А якщо зараз прийде мама і побачить мене тут?...Та я ж нічого не чіпаю,” - з'явилася інша — заспокійлива.Він так задумався, що й не чув, як гукала Оленка. Врешті сидіти там набридло, він вирішив покинути і цю схованку, знайти іншу. Вже, коли вилазив, ненароком щось рукою зачепив на полиці. Почувся дзенькіт розбитого скла, а далі по кімнаті розійшовся запах жіночих парфумів.
Васильку, що сталося? - злякано запитала Оленка, забігши до кімнати. Друг не встиг нічого й пояснити, як до хати зайшла мама. Вона влетіла в кімнату і накинулася на сина:
Ти навіщо брав мої парфуми?
Той завмер від переляку і не знав, що сказати.А мати продовжувала кричати. І тут хлопця несподівано прорвало:
Це вона, це не я! - вигукнув, показуючи на дівчинку. - Це вона хотіла їх дістати і розбила!
Його серце від боязні було покараним, воно неначе зкам'яніло.І Василько в одну мить знищив усе хороше, що було між дітьми всі ці роки.Забув і про клятву бути вірним другом, лише заради того, щоб його не покарали батьки.
Годі, сину, не плач! - тепер вже мати заспокоювала своє чадо, яке на диво голосно розплакалось.
Іди звідси, іди! - раптом вигукнув хлопець до подруги.
Оленка, яка до цього не розуміючи нічого, раптом збагнула правдивість ситуації.
Ми твоїм батькам про все розповімо!
Так воно і було. У вечері Василькова мама зателефонувала, і пр все розповіла батькам дівчинки, вона вимагала, щоб ту провчили. Звичайно, батьки Оленки вже про все знали, і швидше повірили своїй дочці, ніж розповіді жінки.
Цілу ніч дівчинка не спала, вона дуже переживала події дня, а також втрату друга. Але твердо вирішила, що більше ніколи не дружитиме з ним, поки він не розповість усім правди.
З того часу минув рік.У Оленки з'явилася нова подруга- Іринка, яка приїхала до бабусі і залишилася тут вчитися. Тепер вони вдвох ходять до школи, уроки роблять разом, правда, на ігри часу майже не залишається, бо потрібно ще й батькам допомагати по- господарству, та й після того випадку дівчинка боїться гратися у чужій хаті.
Василько за цей час друзів собі так і не знайшов, і розумів, що йому сумно і не цікаво без подруги, тому не раз задумувався над тим, як відновити їх дружбу. “Але чи пробачить вона мені все?” - ця думка мучила його. Врешті наважився на відверту розмову. Після уроків, коли в класі нікого не було, (Іринка того дня захворіла, тому до школи не прийшла,) взявся допомагати Оленці прибирати клас. Вона саме черговою була.
Вибач мені за все, що сталося, але я б хотів відновити нашу колишню дружбу, - почав прсити.
Я тобі давно пробачила, але дружити не буду, - відповіла на те.
Чому?Я ж так сумую за тобою!- здивувався однокласник.
Добре, ми це зробимо, але за умови, що ти розповіси про все, що було насправді своїм і моїм батькам, - запропонувала Оленка.
Я згоден! - йому на мить здалося, що дійсно зможе це зробити. Та минув якийсь час, і хлопець відчув, що йому бракує сміливості відкрити правду батькам.
Три горішки для Оленки
Це трапилось восени, коли діти на великих перервах збігалися до старого горіха й трусили його з усіх сторін. Тільки Оленка не хотіла виявляти перед вчителями невихованість. Але якось їй так захотілося скуштувати шкільних горіхів, що й не втрималась і побігла збирати дари природи. Не встигла й нахилитися, як чиясь рука вдарила її по спині. Це був розбишака Федько Лавріненко з шостого класу. Цей хлопчисько увесь час порушував дисципліну.
Ти чому збираєш мої горіхи? - сердито запитав він.
А де тут написано,що вони твої? - розгублено запитала дівчинка.
Це мої, бо я їх вчора натрусив! - наполягав на своєму розбишака.
То було вчора, а це сьогодні, - не здавалася дівчинка й знову нагнулася збирати горіхи. Але Федько пхнув її -вона впала. Саме в цей час поруч проходив Василько.
Ти чому ображаєш слабших за себе?- раптом запитав він у Федька.
Не сунь носа не в свої справи, а то дам по лобі!- викрикнув люто розбишака, продовжуючи відбирати у дівчинки горіхи. Василько й собі нагнувсь, вдаривши його по руках. Зав'язалась бійка. Оленка з переляку побігла по допомогу. Коли ж повернулась з учителькою, то, втомлені від стусанів хлопці, сиділи на траві, вороже дивлячись один одному у вічі.
У кабінеті директора, Федько, як завжди, виправдовувався, звинувачуючи у всьому Оленку. Лише Василько простягнув дівчинці подряпану руку, в якій міцно затис три невеличкі горішки: “Візьми, Оленко, це тобі...”
Дівчинка розгублено на нього поглянула, та горішки все ж взяла. Правда, вона ними відразу ж поділилася, як вийшла з кабінету директора, з Іринкою та Сашком- своїми однокласниками і хорошими друзями.Один же горішок, що залишився, поклала до кишені. Після цієї пригоди їй перехотілося його куштувати.
П'ятірка
У Сашка зранку був гарний настрій, та коли він поглянув у вікно, то відразу зникло бажання йти гратися на вулицю. “Через цей злючий вітер та люту хуртовину ми не зможемо ліпити “снігових людей”,- подумав роздратовано він. Та після обіду все змінилося: вітер вщух, хуртовини як і не було, виглянуло сонечко.
Сашко зрадів і почав одягатися.
- Це куди вже зібрався?- запитала мати.
Мабуть, знову на гору кататися, або ж ліпити дурників зі-снігу.- сказав батько.
Не дурників, а “снігових людей”, - серйозно відповів син.
Спершу хлопчик забіг до Іринки, а потім до Оленки. Всі разом вони попрямували до ставка. По дорозі зустріли Василька Денисюка.
Васильку, підеш з нами сніговиків ліпити? - запитав Сашко.
Я б з радістю.Та... - при цьому він поглянув на Оленку.Та швидко мовила:
Якщо піде він, то я повертаюся додому.
Всі відразу зрозуміли, чому вона так сказала, і почали вмовляти дівчинку пробачити Василькову колишню образу.
Оленко, він тобі довів свою вірність, пробач йому, - почали просити діти.
Дівчинка їм нічого не відповіла, але й назад не повернула.
Вони облюбували місце над самою річкою. Верби вкриті білими ніжними шубами — дрімали. Спочивав і ставок. Хлопці з Іринкою швидко зліпили з білого лапатого снігу здоровенні валки, схожі на гіганські м'ячі. Лише Оленка не брала участі в цій роботі, тільки мовчки спостерігала.
Оленко, чому ти стоїш? Допомогла б нам, попрохала її Іринка.
Хоч би голову сніговику зліпила, - запропонував Василько. “Дивно,чому це він зімною розмовляє?” - подумала дівчинка й промовила:
Просто я хотіла...Я хочу бути вчителькою, розумієте, ви будуєте “снігових людей”, а я вам ставлю оцінки.
Які ще оцінки!- обурилась Іринка. - У школі оцінки, тут оцінки.
Облиш, нехай ставить, це навіть цікаво! - хором промовили хлопці і знову взялися до роботи.
Гарну оцінку поставлю тому, в кого сніговик буде незвичайним,- продовжувала Оленка. “Ну тебе з твоїми оцінками, - подумав Василько. Всеодно мені вліпиш двійку, тому що ненавидиш”. Але все ж таки він не впадав у розпач й намагався зробити такого сніговика, який би сподобався дівчинці. У цю роботу він вкладав всю свою душу, бо дуже хотів повернути колишню дружбу з Оленкою.
Коли ж сніговики були готові, то “вчителька” вирішила не оглядаючи роботи, відразу всім виставити оцінки.”Нехай друзям буде по п'ять, а Василю і три вистачить, тільки за те, що старався”, - подумала вона. Та коли поглянула на “снігових людей”, її пройняла цікавість, якесь дивне відчуття змусило підійти до кожного і розглянути.
Молодець, Іринко! Вигукнула захоплено. - Тобі п'ятірка! І Сашкові теж! А тобі, Васильку, тобі...
Поглянула на останнього сніговика і завмерла від несподіванки. Їй здалось, що сніговик живий і усміхається до неї, а ще простягає цукерку.
Намить навть очі закрила, перевіряючи, чи не наснилося їй все. Та ні, то був сніговик, він усміхався і простягав їй цукерку.
Васильку, тобі теж п'ятірка!- після цих слів дівчинка раптом заплакала, її переповнили різні почуття: і провини, вдячності.
Оленко,не плач,- Василько дістав з кишені ще кілька цукерок. Простягнув їй і заходився витирати сльози з обличчя подруги.- Я так тобі вдячний. Ну, не плач, а то і я заплачу.
Після останніх слів вона усміхнулася, а за дівчинкою і всі її друзі. А Василько тим часом пригощав усіх цукерками.
Ходімо до мене на чай, - запропонував він і, очікуючи поглянув на Оленку.
Ходімо! Ходімо!- підтримали його всі. І вони гуртом помчали до домівок, які потопали в снігу, і собі здалеку нагадували кумедних сніговиків, які поважно покурювали люльки.
З того зимового дня вони ліпили не сніговиків, а дружбу, яка зміцнила їх ще більше.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407482
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.03.2013
автор: Штундер Юлія