Десь у маленькому селі
за межами околиці Франківська,
Жила бабуся з дідусем
і кішка з іменем Марися,
У хаті вже давно не чутно
дитячих криків малюків,
Бо діти виїхали в місто,
залишили самих батьків.
На дворі хлюпають калюжі
і з ранку сонця не встає,
У хмарах небо затягнуло,
холодний вітер в шибку дме,
Горіх старий біля веранди
осипав листя вже своє,
Осінній подих вже лунає
і ледь десь чутний клич зове.
Лелеки в вирій позбирались
летять у теплії краї,
А баба з дідом вже гадають,
що й як робити по весні,
Не спішно в хаті б'ють куранти,
зозуля в них вже не кує,
А баба в’яже діду светра,
бо в діда кров не гріє вже.
Дідусь у спокою душевнім
читає старий вже "Фітіль",
І одним оком поглядає,
що на екрані голубім.
Мариська біля діда умостилась,
пригрілась у куточку біля ніг,
А в телевізорі лунає дзвінко
кохання чийогось дивний крик...
Дід тільки оком подивився
та сплюнув нарочито вниз,
Та каже бабі, - Ти дивись,
який бездарний цей артист!
Чи це кохання? Це ганьба!
Ось ми кохалися, то да!
І гордо дід здимає груди,
дивись, мов баба, який я...
А бабі що до того діла,
аби не втратити рядка,
Сидить собі стара у кріслі
і в’яже светра кружева,
А діда крутить пофорсити,
неначе молодий ще він,
І чеше лоба він рукою,
немовби чубиться із ним.
А знаєш, баба, що тобі,
зі мною круто пощастило,
Бо міг би взяти я тоді
в дружину Машку Кухотило.
У баби руки затремтіли,
але все ж втрималась вона,
Ну думає, - Старий, рогаче,
не знаєш ти все до пуття...
А дід посміливішав трохи,
тай каже бабі навпростець,
Та я, стара, хоч зараз можу
ту Машку обійняти десь.
У баби аж щока надулась,
так скули виперли її,
Тай каже діду стиснув зуби –
Ти краще кицьку обніми!
Мариська далі від біди,
полізла заховатись у печі.
А баба вже кипить на всю,
та хоче діда спицею штрикнуть.
Старий козел, облізла шафа!
Не підбираючи слова,
Кричить до діда свого баба,
аж труситься її рука.
Старий подалі від біди
заліз по вуха в подушки,
Мовчить неначе онімів,
хай краще пройде бабин гнів.
Старенька трохи покричала,
та й заспокоїлась на тім,
У крісло умостилась знову,
та й почала в‘язати в нім.
Ідуть часи в мовчанні тихім,
і дід заглибився в журнал,
А баба стукотить щомиті,
неначе маятник там…там…
Не витримала перша баба,
та каже діду, – Йди сюди!
До діда светр прикладає,
а дід похнюпившись мовчить.
Ну, що, старий мій дідугану,
то може чай нам заварить?
Давай, старенька, вип‘єм чаю,
тай позабудем все за мить.
Усівся дід біля бабусі,
обнявши ніжно у плечей,
І тихо муркотить Марися,
пригрівшись біля цих дітей…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406815
Рубрика: Жартівливі вірші
дата надходження 07.03.2013
автор: Сергій Ранковий