Я в місті цім живу багато літ.
Сьогодні ніби вперше в нім гуляю.
Свого життя душевний заповіт
Складати тут прийдеться, відчуваю.
Надворі літо бабине стоїть
І сонце ніжно в очі заглядає,
І лист багровий падає. «Привіт!» –
В довічний сон йдучи він промовляє.
Я, ніби гість, по вулиці бреду,
Такий прозорий, а в душі хмаринка.
Мене ніхто не бачить… А чому,
Чому в житті живу, як невидимка?
А може я служу провідником
Поміж небесним, і земним творінням?
Звучить набатом за прозорим склом
Моє життя, як тінь нерозуміння.
І легкість, і розкутість, що летить
Квапливо поперед життя такого,
На схилі літ створити щось спішить,
Вбачаючи відтінки неземного.
Я тут не гість, але і не жилець,
Хоч все життя старався бути вище.
Душі, як і корінню, не кінець,
А тілу – лиш забуте кладовище.
Я – вільний від усього і усіх!
Але ж , як та мураха, поспішаю
Скоріш додому, ближче до своїх,
І там про все на світі забуваю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406462
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.03.2013
автор: Г. Король