Я сплю... Я бачу сірий ранок
у полі, що поросло бур’яном.
Сюди стиха прийшов світанок,
від Сонця війнуло теплом.
У сні тім бачу твої очі,
зелені, серед моря бур’яну.
Бодай би ті слова були пророчі:
"Мовчи. Я спокою хочу."
Аж раптом - небо засиніло,
і Сонце грає, Вітер - спить.
Нехай мовчить! Ти спокою хотіла.
Нехай спиниться ця прекрасна мить...
І знову сон, і знов у сні світанок,
і очі серед поля бур’яну.
довкола нас цвіте, мов квітка, ранок,
і Сонце пробудило нас од сну.
Дивлюсь на очі, на вуста, на брови,
гледжу блідий пейзаж довкола нас.
"Дощу", - аж раптом ти вронила слово.
І хмари линуть, гуде вітер враз.
Сховалось Сонце, вщухнув вітер...
Розслабся, духу дихання втамуй...
О життєдайний, змий думок наших гармидер,
душі дві неспокійні угамуй...
І втретє... Ох, різкий світанок,
болючий вхід у новий сон.
"О ні! Зарано ще! Ще рано..."
Терпи ще трохи мій полон...
Нехай по твоєму. Стемніло,
за ранком сутінки прийшли.
Відпочивай, лежи: стомилась,
усе для тебе: далі спи.
А я милуюся, сиджу сам,
аби твій спокій споглядать...
Молитись Місяцю і зорям,
в дурне майбутнє заглядать...
------------------------
Присвячено одній чудовій сонцесяйній людині... Написано у 2011.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404236
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 26.02.2013
автор: Віталій Шукач