Ні одному із творінь чи явищ Всесвіту не присвячено стільки красивих, захоплених, розчулених і закоханих слів, як жінці. Усвідомлювати це – дуже приємно. Ці слова – закарбовані у віршах і прозі, зашифровані у музиці і живописі – часом, єдине, що хоч трохи примиряє з іншим, далеко не елегійним боком існування душі в жіночому тілі. У світі наших реалій, облаштованому на чоловічий лад, бути жінкою – не найбільш приємне заняття. Ні, ну, бувають, звичайно, й приємні – цукерково-букетні періоди. Буває материнство. Однак загальний фон нашого існування міг би бути трохи ближчим до тих красивих слів, які нам за історію нашої цивілізації наговорили. Не знаю, як ви, любі подружки, а я, бува, почуваюсь, наче зернятко під товстелезним шаром шкаралупи: є всередині щось таке, що ніяк пробитись крізь закостенілий шар буденності не може. Тільки час-від-часу, коли звідкись приходить почуття неймовірної свободи й внутрішньої гармонії, душа наче летить над буденністю. Все вдається! Все складається! У такі хвилини я завжди ловлю на собі захоплені чоловічі погляди. Але, скільки б не шукала в собі ту «кнопочку», яка включає такий от стан, ніяк не можу примусити себе бути хоч трошки, хоч на дещицю такою ж вільною і привабливою, як у такі чарівні хвилини. А зовсім недавно, підловивши саме у таку мить, знайомий назвав мене чарівною. І я зрозуміла, яка якість жіночого характеру так глибоко захована у шкаралупу буднів. Це – чарівність.
За життя можна побачити багато красивих жінок. Для цього навіть глянцевих журналів не потрібно. Навпаки, глянець тільки псує наші смаки. Це – річ аж ніяк не корисна. Він істотно звужує наш естетичний простір, робить його програмованим і передбачуваним, - так ним легше керувати у цілком меркантильних цілях. Адже так просто задовольнити потребу у квітах жінки, що, окрім троянд, інших квітів не визнає, - принось троянди і не заморочуйся! У мене є подруга, що із тортів любить тільки «Київський», то до неї дуже приємно у гості ходити – не треба голову ламати вибором: купиш стандартний тортик – і вперьод! Глянцеві журнали постачають нам стандартний прожитковий мінімум атрибутів успішного життя. Серед цих атрибутів – стандартний таки набір красивих на певний манер жінок. Як троянди чи «Київський», щоб не заморочуватись. А я люблю польові квіти. Причому – у полі, бо то така краса трепетна, що й до вази її донести у первозданності нереально. Але, зате, як блищать ромашкові пелюстки у променях полуденного сонця! А якими неймовірними переливами синього й фіолетового грає на тлі весняного останнього снігу сон-трава! Всі квіти чарівні. Але десь у залі палацу, серед розкошів позолоти й старого коштовного дерева, польові квіти померкнуть і загубляться. Їх краса – під слрепінням небес, серед трав. Чарівність – та риса, що проявляється на своєму місці. І це не тільки квітів стосується. Жінка повинна бути в гармонії з оточуючим світом, на своєму в ньому місці, щоб проглянуло й розквітло раптом оте невловиме, але таке душі чоловіка бажане диво чарівності. У чому, здавалось би, проблема? Але відрізнятись від запрограмованих глянцевих зразків буває - ой, як непросто. Ми – мрійниці по натурі – часто почуваємо себе у нашій реальності трохи не такими і не на місці. Я не знаю, що це. Може в нас, жінках, відгукується генетична пам`ять нашої праматері Єви ще з тих, догріховних часів, як відгукується втрачене безсмертя страхом смерті? Чи дитячі казки про прекрасних пастушок і принців так впливають на наші душі? Чи, може, ми, отруєні гріхом до самих глибинних основ нашого єства, так сперечаємося із Творцем: «Ти не там дав мені народитись, Батьку! Не в тій сім`ї, не в тій країні, не в тому статусі і в тілі не тому!»? І цей гордий спротив, наче шрами, запікається на нашій жіночності, ховаючи під шаром шкаралупи нездійснених мрій затуркану нашу чарівність.
Ніколи я не відчуваю такого захоплення особистістю нашого Творця, як у хвилини замилування природою. Як же все доцільно! Кожна травиночка, кожна квіточка має своє місце, своє призначення, свою неповторну красу. Чарівність світу – у цій трепетній, живій гармонії. Що ж ми за істоти такі, що заповзялися цю неймовірну гармонію підміняти своїми убогими сурогатними стандартами! Одна із моїх знайомих перев`зує ремінцем талію своїй чотирнадцятилітній доньці. Ремінець тисне і дитина не може їсти стільки, скільки хоче. «Щоб не розжиралась!» - Пояснює «турботлива» матуся у присутності дитини. Мої розмови про здоров`я, як хвилі об мол глянцевої тупості, розбиваються об материнське переконання, що талія за 60 – то вже жирно. А на мою фразу, що еталоном краси справжньої генетичної українки є фігура Руслани Писанки, знайома заявляє, що таку жиропу ніхто заміж не візьме. А я з сумом бачу, як мати – найближча у світі істота – ховає під шаром комплексів чарівність своєї єдиної доньки. Й мені сумно. Закомплексовані чарівними не бувають. А ми за життя отримуємо гарну порцію комплексів, що з віком спотворюють нашу самооцінку, проявляючись то приниженістю, то пихатістю. При чому, ми звідкись взяли, що гордовите поводження – то краще, ніж самоприниження. З чого б то?! Зверхність, як і затурканість, - ознаки того ж таки комплексу неповноцінності. Позбуватись його доводиться уже в зрілому віці, старанно відроджуючи власну самооцінку. Найтоншим індикатором такого відродження є чарівність. Чим більше захоплюючої волі, природності і розкутості почуває жінка, тим ближча до реальної її оцінка себе як особистості.
Минулого тижня, їдучи у потязі, я звернула увагу на провідницю нашого вагону. Невисока, зграбненька білявочка не ходила, а пурхала, наче потяг і не хитало зовсім. Усміхалась усім і кожному окремо, й не було у вагоні пасажира, що на ту щиру посмішку не відповів би. Увечері, коли народ повлягався, ми розбалакались. Я похвалила її роботу й почула у відповідь:
- От, здавалось би, що тут такого – провідниця, дорога-дорога, важко часом. А я почуваю себе на своєму місці. Так люблю це діло, що нічого іншого у своєму житті й не уявляю.
І я згадала, яке піднесення відчувала, стоячи колись біля класної дошки у своєму кабінеті літератури. Скільки чарівності я втратила, зрадивши своє покликання! Хоча й зараз маю любу роботу, й можу зрозуміти почуття моєї молодої знайомої. Жіночі чари якось залежать від того, наскільки жінка реалізує своє покликання. Може, тому я не зустрічала чарівних жінок серед представниць чоловічих професій. Гарних бачила, чарівних – ні. І, мабуть, тому найчарівнішими бачаться нам вагітні жінки з їх дивовижним поглядом кудись наче у своє лоно. Що ж дивного? Жінка виконує своє найсуттєвіше призначення.
Зернятко чарівності є у кожній жінці. Інша справа, що більшість цих зерен глибоко заховані. Про них ніхто не дбав, не поливав, не вирощував. Як зернятко води, наша чарівність потребує і гарної освіти, й мистецтва, й повноцінного спілкування. Але навіть тоді чарівність проявляється лише час від часу, якимись невловимо короткими штрихами. Образливо! Адже так хотілось би бути чарівною перманентно, мати цю загадкову якість у основі характеру, у фундаменті особистості. Чи таке можливо? До певного часу я думала, що ні. Власне, воно й чарівністю зветься, бо від слова «чари» - щось магічне, невловиме й непрограмоване. Так міркувала я, поки одного разу не почула розповідь однієї напрочуд гарної жінки про подорож у Францію. Вона розповідала, як провела зі своїм чоловіком два тижні в гостях у своєї подруги – француженки, з якою познайомилась по Інтернету. Подруга виявилась незвичайна, її родина – з глибоким аристократичним корінням – має справжнісінький замок у одній із мальовничих виноградарських місцин. Уся велика сім`я живе разом, та будівля така велика, що можна навіть не зустрічатись, якщо не хочеться. Проте, всі виявились дуже приязними й щирими. Але найбільше враження на гостей (особливо на чоловіка) справила вісімдесятилітня прабабуся французької подружки. Гран-маман, як називають літню даму у родині, розповідала захоплюючі історії про знайомства й дружбу з такими людьми, про яких можна тільки в книжках почути. Але найбільш захоплююче було навіть не світське життя, а неймовірна чарівність гран-маман. Важко уявити, щоб тридцятирічній мужчина був захоплений вісімдесятилітньою жінкою, але моя знайома казала, що була би ревнувала без всяких жартів, аби не аж така різниця в віці. На моє прохання пояснити, що ж такого було неймовірного в тій старенькій француженці, вона відповіла, що це було якесь дивне, абсолютно несучасне ставлення до чоловіків. Наче старенька гран-маман була захоплена й страшенно зацікавлена самою особою чоловіка, його способом думок, його поглядом на світ. Молодий чоловік і старенька жінка могли розмовляти годинами. Йому була надзвичайно приємна та повага, яку постійно підкреслювала старенька дама. Причому, це була повага до чоловіка в цілому, до його статі, мужності, «інкашості». Він був просто зачарований. «Це – старовинне виховання, - пояснила згодом правнучка дами, - нас вже так не виховували». І справді, якби ми не познайомились із гран-маман, сказала знайома, ми б думали, що чарівність француженок – просто міф.
Ця розмова дала мені ключ до розуміння справжньої суті чарівності. Не як поодиноких проблисків з-під шкаралупи нелегких жіночих буднів, а як якості, що притаманна справжній жіночності. Це – повага до чоловіка не за якісь певні його заслуги, а за те що він – чоловік. Цікава, інша, незвичайна особистість. Саме така повага робила колись жінок чарівними. І їх чарівність породжувала у відповідь готовність чоловіка на подвиги заради жінки, будила його відвагу. Ми поступово втратили те гарне й достойне ставлення до мужчин. І наша чарівність лише зрідка зблискує з-під шару зневаги, іронії, байдужості до них. А ще – ми страшенно ображаємося, що ніхто не поспішає заради нас на подвиги.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403632
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.02.2013
автор: alla.megel