Затисну бiль в кулак i промовчу,
Вже душу - на замок, вiтрами рвану.
Переболiю, перетлiю i прощу,
Хоч як би хто не сипав сiль на рану!
Нехай болить, хай рана свiжа ще,
Хай колобродить смуток в моiм серцi.
Та прийде час i пiд рясним дощем
Хтось боязко постука в його дверцi.
Промоклий до останнього рубця,
Попросить в його лонi ще прихистку.
I бiль, що був менi так до лиця,
Вiдiйде в осiнь, скупану в любистку.
I я впущу, повiривши ще раз,
Бо не душа, а зло хай в пiтьмi чахне.
Не скам"янiле серце вiд образ,
Мов нiжний квiт, завжди до сонця прагне.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402705
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.02.2013
автор: Лидия Науменко