І свище вітер,скриню стару вкрав,
Та й тягне за собою,де ж та сила?
Колись її легенько в руки брав,
А тепер ніч під руку з ним ходила.
Допомає,тягне,а він несе
Ту стару скриню,що собі лежала.
А сніг останній досі ще мете,
Зима собі ще дні сьогодні крала.
Господарює,вітрові кричить,
Щоби залишив скриню ту для неї.
Вона у ній до осені проспить,
Хоч не кімната це,низенькі стелі.
Та якось там вміщуся,буду жить,
Залиш мені цю скриню,я благаю.
Я буду в ній самесенька тужить,
І я не вийду скоро,обіцяю.
Відкрив і постелив десять перин,
Одну від мене взяв,що я пошила
Для Ангелів.Засмучений ходив,
Я з вітром скриню зимоньці стелила.
Та й так вмовляв мене не відкривать,
Щоби вона до осені проспала.
Сам взявся моє личко цілувать,
Бо я його з дитинства ще кохала.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402510
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.02.2013
автор: Відочка Вансель