Безмежна, голодна і дика пустеля,
Все вітер жбурляє гарячий пісок.
Живцем закидає приречені скелі
І жаром вбиває ледь видний світок.
Над ним надважкі, кам’яні піраміди,
Споруди далеких первісних створінь.
Народжені тут Перуни, Артеміди,
З небесних, яскравих, космічних велінь.
І Сфінкс – вічний спір: чи істота, чи камінь?
Чи просто уява, якийсь древній знак?
Свій розум ламають учені віками
Та б’ються об стіни безглуздо відтак.
Одні все доводять, що зоряна раса
Зростила це диво із пилу зірок,
А інші ведуть – то Атлантів прикраса,
Це голос до Бога, у Вічність стрибок.
Минають століття… Вони невблаганні…
Стирає епохи у поспіху час…
Злітають заковані в сни, безталання,
Таланти доносять сніп істин для нас.
Не всі їх пізнають, хтось буде в тумані,
Свій шлях, й так не легкий, загубить в імлі.
А візьме хтось зерна: пахучі й жадані,
І кине дбайливо у лоно землі.
Вони проростуть і воздвигне Людина
Небачене чудо в майбутнє віків.
І світ замилується, в кожній зернині,
Нащадки впізнають святині пісків.
Отак повелося: творці, мов провидці,
Все бачать довкола на тисячі літ.
Неначе пророки, подій очевидці,
Складають невтомно свій новий завіт…
Безмежна, голодна і дика пустеля,
Все вітер жбурляє гарячий пісок…
Живцем закидає приречені скелі
І жаром вбиває ледь видний світок…
20.12.2009 рік.
Зображення: http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_pictures/
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401967
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 17.02.2013
автор: yusey