Люблю себе в хвилини, що ти поруч,
Дитину що в душі моїй живе,
І сміх – із волі дикістю й надривом.
Люблю коли мене кидає в жар,
Люблю коли мурашки бігають по шкірі,
Люблю наш тихий спільний океан
Який чомусь назвали льодовитим.
Надми в останній раз свої вітрила.
Даремно, що наш путь тут розвели.
Пливи далеко, поверни ці крила,
Які колись нахабно відібрав.
Прощальним криком я звеличу наше горе,
І кинусь чайкою у скелі і колись
Повстане та любов, що з нами була
Чи то з руїни, чи то із піни.
Проте байдуже, що нам насудили,
Люблю тебе й закохану себе.
Люблю поспішність в наших рухах й мріях.
Люблю незграбність наших спільних дій,
Розгубленість й сполоханість у тобі.
Люблю рум’янець ніжний на щоках.
Й люблю цей страх, що підведуть вітрила.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401964
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.02.2013
автор: Незрозуміла