Колись, років так через двісті
(Бачиш, вірю, що доживу. І ти – теж.)
Ми зустрінемось в майже мертвому місті,
Яке рватимуть леза пекучих пожеж.
Ти мене не впізнаєш – я буду насправді щасливою,
Без тавра недоснів і надміру буденних турбот.
І захочеш згадати, чи була колись я красивою,
Та не певна, що спогади доживають до двохсот…
Потім моя дочка закохається саме в твого сина,
Іронічно. А доля так любить круті віражі.
По суботах зі мною пектиме торти твоя дружина,
Доки нерви у тебе розгойдаються до межі.
Потім буде весілля, ми станемо майже ріднею,
Ми ж цього так хотіли! Щоправда, не зовсім так…
Твої погляди стануть підсунутою свинею,
І точитимуть сни, ніби дощовий черв’як.
На якесь чергове день народження чи Новий рік,
Коли я у чудовій сукні наливатиму гостям бульйон
Ти відважишся врешті, відведеш мене мовчки вбік,
На, заповнений зламаним світлом, німий балкон.
На якесь чергове день народження чи Новий рік,
Ти згадаєш мені, що ми – бранці одних широт.
Я ж скажу, що у мене найкращий на землі чоловік,
І хоча б задля цього я доживу до двохсот!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401907
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.02.2013
автор: Юля Фінковська