Вони ішли, ішли до бою,
За цю свободу,за життя.
тримав корогву він рукою,
А іншою тримав меча.
Ніхто не може їх схилити,
Ніхто не змінить сенс буття.
За ними: молодість, надія,
Хоробрість, світло небуття.
Вони ішли рішуче, разом,
І все немов у сні було.
Блищали срібні мечі сяйвом,
По-іншому вже не могло.
А він ішов і знав:не можна,
Не можна кинути меча,
Не можна рід свій заганьбити,
Злякавшись їх як дитинча.
"Я не покину поля бою,
І ляхам не віддам меча,
І встану за Вкраїною горою,
Нехай вже догорить моя свіча!"
І він ішов і згадував:
Хатина, матуся, марево, зоря,
Дівчина, свіча,маленькая свіча.
"Не догорай , живи, надіє,
Живи ,палай у сяйві літ!"
І кинувсь він у центр бою,
Закрив собою цілий світ.
він бився мужньо і обачно,
Цвіла надія у очах.
Не дожила вона, поранив,
Не зміг побачити ,поляг.
Та він зберіг віру в очах,
Не зміг лиш свічку вберегти.
І на вустах отих гарячих:
" Вкраїно, тільки не впади..."
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401804
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.02.2013
автор: Мирослава Слюсар