Шнуркує одиноко потяг зав'яззю доріг.
Твоя душа все ще зріє,мій юний друже?
Пусти мене за свій самотній поріг,
Бо мерзну я тут дуже.
Схолоди мою юність до мертвої сивини.
Без тебе не бачу вже сонця схід,
Без тебе не чую в спокої дивини,
Не розрізняю святості слід.
Хто з нас двох вигаданий вже не впізнає й зима,
А мертва зелень твого сприйняття
Не застелить суть твоїх дум.
Що ти таке:мир у війні чи отрута ненастояного вина,
Чи істина,що все перетворює в глум?
Біла пітьма застилає дно наших повік,
Бо нащо мені очі для таких милих утіх?
Між нами пролягли сотні рік,
Але їх зблизить нестямний гріх.
Ти ж проростеш у мені спогадом ціни,
Я ж у тобі втоплюсь на сотні віків.
Я й досі чую відгомін твого "ми",
Чую жар,в якому кожен з нас горів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401692
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.02.2013
автор: Олена Ганько