Я ковтаю образи жменями. Губи вологі від сліз.
Заїдаю свій розпач вишневим варенням.
Хтось узяв попід руки й сюди привіз.
Я блукаю між вулиць, дерев оголених.
Видихаю, викашлюю здавлений сміх.
Серед спраглих, голодних на ласку, стомлених,
Весь вилискує в царській одежі гріх.
Я пручаюсь, кусаю до крові, дряпаюсь!
Бороню свої мрію, світогляд , ціль.
І коли ж я в цю правильність все таки вляпалась, –
Не помітивши на сьогоденні цвіль?
Одержима ідеєю йти і падати.
Обважнілі повіки зітре одним порухом день.
В нас нещадно вживили потребу марити
Тихим щастям... Молитись очима до стель.
Припини мої муки! Приспи легесенько!
Вбий так ніжно, як вміє лише любов!
І нехай розтечеться по тілу веснами
Бунтівна і ядучо-червона кров!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400725
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.02.2013
автор: Інга Хухра