Нянька звично в дитсадку вдягає діток нині.
Все ніяк не може взути черевик дитині.
Пхає, мучиться бідака. Що поробиш – мусиш.
Часу мало. Ще й на зло – на кожнім мешті гудзи.
Довго й тяжко ледве взула. То вже муки, дійсно.
Петрик скрививсь: - Йти не можу. Дуже - дуже тісно.
Просить та: - Чекають діти. Он, стоять, нераді.
Раптом глип – не так узула. Правий з лівим справді.
Зняла мовчки. Якось втисла. Інша заковика.
Той кричить: - Оце чужі. Не мої черевики.
В неї очі аж на лоба. Тягне знов, знімає.
Всюди глянула, однак. Взуття ніде немає.
Петрик свердлить дірку в носі: - Це від мого брата.
Мама змушує щоранку їх в садочок брати.
- Що ж ти голову морочиш? Ну і день, їй – Богу!
Пхає, тисне, мучить знову тій дитині ногу.
Потім светрик, шапку, куртку. Шарфик, як годиться.
Ніби все. Та раптом бачить – зникли рукавиці.
Сіла бідна, вся на нервах: - Де ж ті рукавички?
Той згадав: - Та я запхав їх зранку в черевички.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397290
Рубрика: Гумореска
дата надходження 01.02.2013
автор: Віктор Насипаний