Ми бродили по залах галереї, наче по казковому дитячому майданчику. На стінах у рамах казкові ж таки дітки їли морозиво, грались, залицялись, сміялись і журились. Пухкенькі, рум’яні, у панталончиках з рюшечками. Дітки Жені Гапчинської – неймовірної художниці з великим дитячим серцем, - наче уособлення біблійного побажання «будьте, як діти». З картин хлюпала радість.
- Не можу підібрати слово, щоб умістило все, що тут є, у цьому залі, на цих картинах, - пожалілась я своїй молодій супутниці – теж художниці.
- Ніжність, - підказала вона. І це було саме те слово.
Мені давно хотілось розповісти про ніжність, та я все не знала, з чого почати. З недавніх пір, старанно розглядаючи жінку у собі, я намагалась зрозуміти, чого мені не вистачає. І дійшла до висновку, що майже позбавлена такої жіночної риси, як ніжність. Почала приглядатись до інших жінок – подруг, знайомих. Думка про те, що ніжність – страшенний дефіцит характеру сучасниць, сформувалась не відразу. Дуже вже не хотілось погоджуватись із нею. Та все ж довелося, бо то – факт: нам катастрофічно не вистачає ніжності. А де ж вона поділась? Як? Чому? І що ж нам тепер всім робити? Скільки питань! Треба шукати відповіді. Ні-ні, не з простої цікавості чи бажання пофілософствувати, а тому що без жіночності характеру не буває жіночого щастя. А так хочеться бути щасливою! Заради щастя я готова на експеримент – розвивати у собі найкрасивіші і найпотрібніші риси жіночності: ніжність, лагідність, терпіння, уміння прощати, співчуття.
Читаючи сучасну літературу, спостерігаючи за жінками у своєму оточенні, а потім розмірковуючи над прочитаним-побаченим, мушу з сумом констатувати, що ніжність, як риса жіночності, майже загинула під бомбардуванням фемінізму. Вона є реліктом у суспільстві, де наполегливість і цілеспрямованість стали фундаментальними рисами жіночого характеру, а успіх і забезпеченість - еквівалентом щастя. І знаєте, я бачила багато успішних, забезпечених жінок – наполегливих і цілеспрямованих. Але по-жіночому щасливих майже не зустрічала. Щоб швидше досягти мети, треба швидше рухатись (це всі знають)… у правильний бік! (А от про це мало хто задумується!). Розшифрую: щоб бути успішною, потрібно розвивати у собі риси характеру, що сприятимуть успіху, а щоб досягти щастя – ті, що сприятимуть щастю. І це – зовсім не одне й те ж. Досягнення успіху ніжності не потребує. А жіночого щастя без ніжності не буває. От така петрушка.
З чим тільки не плутають ніжність заморочені фемінізмом, замучені необхідністю виживання у світі чоловічої інфантильності жінки! З бездіяльністю, безвольністю, хитрістю (так-так! Із жіночою хитрістю – «щоб чоловіків «охмуряти»). Але найчастіше еквівалентом ніжності у переконанні сучасних жінок є слабкість. А жінка, що мусить працювати на рівні з чоловіком, робити кар’єру, сама пробиватись у житті ще й дітей за собою вести, апріорі не може бути слабкою. От так і стає зрозумілим, куди поділась ніжність – не як прояв любові, а як риса характеру, притаманна справжній жінці. Ми – не слабка стать, а отже не можемо собі дозволити бути ніжними. Логічно? Може… Але чому ж так сумно?.. Я останнім часом спостерігаю дивну річ: якщо думки і вчинки – правильні, у душі є радість, якими б не були ці думки чи вчинки важкими й некомфортними. Божа логіка завжди несе в собі зерно радості. То чому ж вибір між жіночою силою і жіночою ніжністю радості не приносить? Може, тому що в ньому немає логіки? Не житейської, а справжньої, Божої.
У спогадах жінок з ніжним характером, завжди присутній тато-король. Ну, звичайно ж, не король певної держави, а просто тато, що ставиться до своєї донечки, як до принцеси. Ніжності характеру доньки надає не мама, а тато. Парадокс? Тільки на перший погляд. Тато, чоловік – сильна стать. Він покликаний відігравати у житті своїх близьких жінок – дружини, доньки – роль захисника. Сильний (гадаю, зрозуміло, що не тільки і не стільки фізично, як душевно й духовно) тато поряд – це той мур, за яким може вільно й безбоязно цвісти й розвиватись тоненька стеблинка – ніжна й беззахисна – донечка, принцеса. Захищеність, як вода рослинці, потрібна жінці для того, щоб у ній не вмирала ніжність. Почуваючи себе захищеною, дитинка може без страху бути знехтуваною проявляти лагідність, ласку у словах і вчинках, і це згодом стає невід’ємною рисою її характеру. Тато, що нехтує ласками доньки, а надто ж відштовхує їх, чи насміхається, позбавляє свою дитину жіночого щастя. Ні більш – ні менш.
Жінки мого покоління (та й, на жаль, не тільки мого) апріорі не можуть бути ніжними. Ми у масі своїй – діти проспиртованих батьків. Мало хто з моїх ровесниць мав щастя рости при непитущому таткові. Горілка – та бомба сповільненої дії, що руйнувала й продовжує руйнувати наші жіночі долі. Ми не були захищеними, ми не стали ніжними. Для ніжності потрібна сміливість. А нам заважає страх бути знехтуваними, відштовхнутими так, як ми були відштовхнуті своїми батьками. Ми боїмось, що нас неправильно зрозуміють, що наші слова і дії будуть сприйняті якось не так. Ми просто боїмось. І, що найсмішніше (до гіркоти), - ми боїмось собі зізнатись, що боїмось… Недавно я зловила себе на тому, що боюсь пригорнутись до свого дорослого сина. Уява, звикла, мабуть, до таких вправ, послужливо намалювала картинку, як син сахається від мене: «мамо, ну, ти що? Я ж не маленький!» Все це відбулось у моїй (хай їй грець!) уяві, але почуття приниження будо напрочуд реальним і гірким. «Стоп! – сказала я собі, - ти ще нічого не зробила, а син ще нічого не сказав. Це – не реальність! Це просто страх». Я задумалась над тим, скільки разів отруєна страхом уява заважала мені бути ніжною, лагідною.
Який жаль! А в моєму нинішньому положенні – ще й гріх. Бо так, на щастя, відбулось у моєму житті, що Бог-Отець дарував мені право називати Його «Авва-Отче» (Таточку). Якщо ви уважно читали Біблію, то знаєте, де про це написано. Там сказано, що у Особі Творця віруючий отримує Батька. Тобто того, хто любить, турбується, вчить і оберігає. І у відповідь чекає довіри. Я не сприймаю Бога, як непізнаваний абсолют. Навпаки, вірю, що Він хоче, аби ми пізнавали Його, довіряли Йому. Більше того, Його неймовірно ображають прояви нашої недовіри, почитайте біблійні книги пророків, там це – ясніше ясного. І навіть ще більше: саме недовіра Адама і Єви до Божих слів – той самий гріх, що невпізнанно змінив і лице землі, і долю людства. Отже, кожного разу, коли я боюсь проявляти ніжність до рідних і близьких мені людей, я кажу Йому: «Татку, я почуваюсь незахищеною, Ти погано мене захистив!» Абсурд? – Так! Гріх? – Стовідсотково! І глупство неймовірне. Бо де я ще знайду батька, що захистив би мене краще? Звичайно, Він не стелить мені під боки м’якеньких подушок. Він часом дозволяє мені сповна пожинати те, що я бездумно сію. Він допускає у моєму житті і сльози, і втрати, і хвороби. Він дав мені не тільки право вибору, але й право уповні пожинати плоди цього самого вибору. Але Він – Захисник. Уперше я зрозуміла це дитячою інтуїцією у чотири роки, коли на мене задом наїхала вантажівка сусіда. Він розвертався на машині і не побачив дрібної постаті, що вклякла навпочіпки у кучугурі піску. Удвічі більше колесо могло легко, наче кошеня, розчавити мене, але воно лише злегка черкнуло відставлену вбік ногу, й, навіть не встигнувши злякатись, я вилізла з-під переднього бампера неушкоджена. Побачивши переляк на обличчі сусіда (він потім довго уникав зустрічі зі мною) і почувши розпачливий крик бабуні, я подумала про те, що хтось всемогутній дуже мене береже. І замість страху відчула радість і тепло. Я і тепер відчуваю те саме, коли усвідомлюю, що маю Батька.
Дитинство неможливо повернути. Мої батьки були такими, як були, іншими стати їм не дано. Необхідність виживати у непростих житейських умовах, зневіра у силі близьких чоловіків сформувала характер, позбавлений ніжності. І я не знаю, як змінити минуле. Але, як людина віруюча, я знаю, що робити з гріхом. Найперше, каятись і просити пробачення. А потім намагатись діяти правильно. З усіх сил! Знаючи, що цих сил буде аж ніяк не достатньо, і вірячи в те, що Батько завжди поряд і завжди допоможе.
Важко уявити, що вже завтра я стану ніжною. Набагато простіше – що вже сьогодні я перестану стримувати ніжне слово, жест, вчинок. Із вчинків виростає звичка, із звичок формується характер. А мій характер впливає не тільки на мою долю. Він впливає на двох моїх синів. Так само, як характер сильного тата формує жіночність доньки, ніжний характер мами формує мужність сина. Бо саме ніжність, а не слабкість – та риса, що спонукає чоловіка бути захисником. Моя бабця – татова мама – залишилась у моїй пам’яті жінкою аж ніяк не ніжною. Та й не особливо жіночною в усіх інших проявах характеру. Може тому мій тато не зміг бути мені настільки захисником, щоб я не боялась здатися слабкою. Але, маючи іншого Тата, я можу перервати цей генетичний ланцюг і дати своїм синам стільки ніжності, щоб вони змогли стати для своїх донечок татками-королями. А для дружин і Батьківщини - мужніми захисниками. Може саме для цього й дав мені Господь двох красивих синів?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394819
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.01.2013
автор: alla.megel