ОЧІ її
Ви бачили її очі?
Дивовижні. Чи не так?
Великі, виразні та такі сині-сині, що аж чорні. А ці довгі, густі, пухнасті вії, що повільно опускаються і так же повільно не поспіхом підіймаються, немов вас торкається легкий літній вітерець. Так, злегка, але приносячи незамінну насолоду. А деколи вони опускаються і підіймаються дуже швидко-швидко, що аж тремтять, нагадуючи помахи крил метеликових, що в'ється вночі біля лампочки. Дрібнесенько-дрібнесенько-дрібнесенько – шух-шух-шух-шух-шух. Потім вії повільно дуже опуска-ються. Проходить три миті і ви бачите її погляд. Неймовірно! А коли вона дивиться на вас так мило і привітливо, а потім злегка кліпає очима і відводить погляд у бік – хочеться зупинити мить, або повернутися на пару миттєвостей назад, щоби знову насолодитись цим видовищем. Що вона відчуває? Усі її почуття викарбовуються у погляди – то довгі і натхненні, то коротко-поривисті, немов образливі слова.
А скільки глибини у цих очах! Весь всесвіт можна туди помістити і ще залишиться місце для декі-лькох галактик. Хочеться пірнути у цю безодню, немов у прохолодну нічну річку і бовтатися там, здіймаючи хвилі і хмари бризок.
Але більше всього у душу западає отой незбагненний сум, що не просто присутній у неї, а він живе своїм власним життям, іскриться окремо від свідомості і виходить назовні дише через вашу тривогу.
Вона знову дивиться на вас поглядом-запитанням: що ви їй принесли на цей раз? Радість, біль, сум, насолоду, порожнечу? Нічого. Ви просто зайшли провідати її, взнати, чи нічого не трапилось, чи нічого не треба… Та й просто подивитися у ці надзвичайні очі.
Деколи дивишся у них і бачиш своє власне зображення, то крихітне-крихітне – ледь вловиме, то таке велике, що здається: дивишся у велике люстро. Кліп – і відображення пірнуло і потонуло у невідомих глибинах.
Вони бувають і люті, ці очі! Та яка лють! Вона готова спопелити вас, винищити, розчавити, не мигнувши!
Інколи вони бувають такими надмінними, що аж ніяковієш перед нею. Коли ти з'являєшся, то вона лише повільно поверне голову у твоєму напрямку і байдужим поглядом крізь тебе проведе зверху вниз, або знизу вгору і так же, а то і ще повільніше відверне від тебе голову. При цьому задираючи ніс до гори і більше ти для неї не існуєш, хоч вивернись нанівець.
Може тому в Індії їх вважають священними за дивовижну красу їх очей? А які очі у ваших Фасольок, Маньок, Бурьонок і Ластівочок? Ви не звертали уваги? Ні? Даремно!...
/ 2005 – 2013 /
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394439
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.01.2013
автор: Саня Труш