Нехай! Воно колись минеться!
Той біль, що ллється через край,
Журбою втомленого серця
Тобі озветься ... Зачекай!
Напевно ти гадав здурію
У цій жахливій самоті?
Та нездійсненну свою мрію,
Пробачу зглянувшись тобі?
Ні. Не чекай таких дарунків!
Я кожним подихом своїм,
Без сумніву, без порятунку,
Благаю Бога, щоб це він
Всі муки справжнього кохання
Примусив би до краплі пить,
Із відчуттям, немов остання
Дзеркалить у очах блакить.
І серця бій несамовитий!
Щоб невблаганний час-крадій,
Забрав по краплі віру світлу
У втілення твоїх надій!
Так! Я коханням проклинаю!
Бо впевнилась у тім сама -
Із почуттів, що убивають,
За це страшнішого нема!
Наталія Козак
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393423
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.01.2013
автор: Ниагара