Зупиняєм свій годинник серця під любові шалене скерцо,
Щоб до п’ят пропекло так, до денця, як хороша горілка з перцем.
Тлієм від часу, губимся в осінь. Втікаєм від себе й до себе.
В старім горнятку міцного чаю шукаєм низьке своє небо.
Бредем між хмар берегами,в старих гріхах, між бідами й боргами.
Між тими, що вважали ми богами, хто нині за байдужості снігами.
Мілієм серцем і кров’ю ріднемо. Кажуть: на розум бідні ми.
Хоча були раніш простіші люди - щирими й майже рідними.
Тягне нас, де голодні цілителі. Зовсім без звань і титулів.
Ліплять божків нам, учителів . Із глини й солом’яних ідолів.
Чому ми часто одинокі? Чому ми сірі, німі, жорстокі?
В порожніх воронячих гніздах зустрічних очей шукаєм спокій.
Ми йдемо, де душ кораблі, в п’яних бурях розхристані,
Чекають і молять свій вітер, шукають старі свої пристані.
А життя серіал швидко крутить, на жаль, як бразильська « синема».
Але все-таки світимо, часом блудим, та вірою кріпнемо.
За слідами своїми ховаємо тіні думок сокровенних,
Проростаючи знову життям в синіх сутінок зболених венах.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393232
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.01.2013
автор: Віктор Насипаний